🤱 МОЛИТВА МАТЕРІ ЗА ДІТЕЙ.👨‍👩‍👦

Молю Тебе Всевишній Боже,благослови моїх дітей.Благослови їх Господи,коли прокидаються вони в ранці.Охорони їх розум,тіло і душу,провадь їх всюди,опікуйся ними.Благослови,Господи,ці місця де вони живуть,вчаться і працюють.Благослови,

дороги,якими ходять мої діти і тих,що ходять поряд з ними.

Навчи їх Господи - прощати і любити ближнього,як самого себе.Коли спіткнеться дитина моя,підійти її Господи.Благослови дітей наших,своєю безмежною Божою любов'ю.Провадь і направляй їх на правильну життєву дорогу.Твоя любов, Господи,ніколи не минає,Твоє Боже благословення робить чудо,вТвоїх руках і під тінню крил Твоїх,наші діти в повній безпеці.Благослови Господи,дітей і внуків моїх бо Ти їх любиш більше ніж я.

Бо моє життя- це мої діти ... Вклоняюся Господи Тобі до ніг . Сльозами б я мила твої ноги . Щоб все життя Ти їх беріг

Амінь. 🌹💖🙏

Катюша Логинова

Отче наш Небесний, будь ласка, увійди в мій дім, забери мої турботи, хвороби та страхи. Благослови тих, хто друкує «Амінь»

Катюша Логинова

Ось вони і йдуть до тебе, Боже!

Чи не забагато так - одразу?

Може це Тобі їх жертва? Може,

Ти пробачиш нам свою образу?

Бо ж тебе так люто катували...

Чи убивця молить про прощення?

Захист від ворожої навали.

Знов ненависть, зло, жага відмщення -

Вкотре ми йдемо тим самим колом?

Скористуймось правом обирати!

Ти ж-бо дарував його відколи -

Стріли і рушниці, і гармати...

От тепер - ракети, гради, дрони...

І цьому межі немає, схоже.

Знов ідуть в атаку батальйони...

А невинні - йдуть до Тебе, Боже?

Як болять в душі Ірпінь та Буча,

Маріуполь стогне з-під завалів,

Запоріжжя так фонить болюче,

Харків і Дніпро... Невже замало?!

Діти, що горіли у машинах...

Мама, бабця, братик і сестричка

з песиком, поховані в руїнах...

Ось така жахлива рукавичка...

Прощення скасоване - не нами.

Може, всім "воздасться по заслузі".

Обираю - тільки не ненависть!

Обираю - біль, любов та друзів.

Вибір - наш! Ніхто не допоможе.

А війна - всесвітня божевільня...

І лише дітей оцих - вже вільних -

Забери до себе, Правий Боже!

Ольга Подлесная

І як там хлопці наші - під дощами?

Промокли і промерзли до кісток?

Хай тільки перемога буде з вами,

Хай гріє вас кожнесенький листок,

Що з дерева злетів, мов лист із дому.

Легких шляхів вам, переможних буден:

Перемагати холод, спрагу, втому,

Іти вперед - а ми молитись будем!

З фронтів частіше переможна сводка

- що відступає ворог - гарний рапорт!

І навіть осінь нині - патріотка -

Вивішує блакитно-жовтий прапор!

Ольга Подлесная

***

Полоснёт по душе,

Не постигнет и ум –

Как по белому – сажей.

Сладкий город Изюм,

Сладкий город Изюм,

Как же больно и страшно!..

Тьма из окон пустых –

Как затопленный трюм.

Люди больше не встанут...

Сладкий город Изюм,

Сладкий город Изюм –

Незакрытая рана!

Вот леса, вот дома,

И реки виражи,

И вершина Кремянца.

Ты ведь просто дышал

полной грудью. И жил.

Ничего не боялся.

Так за что же тебе

Вот такую стезю?

Бед и горестей столько?!

Сладкий город Изюм,

Сладкий город Изюм,

Отчего же так горько?!

Галина Пашкова

Незалежна - звідтоді, як сонце встає та сідає -

Ця земля, де, мов хвилі, котивсь за народом народ,

Де травинка з кургану минуле нам розповідає

Та бува годувальник один - особистий город.

Скільки ласих було підкорити та завоювати

Ці осяяні сонцем та щедрі плодами сади.

Та лиш тих залишила дбайлива земля, наче мати,

Хто із миром прийшов працювати та жити сюди.

Від аланів та скіфів, татар, войовничих сарматів -

Землероби лишились в цих землях, прості скотарі,

Ті, що землю любили і поле могли обробляти,

Разом жили у мирі, вклоняючись сонцю вгорі.

Незалежна земля, хоч не раз її війни палили,

Хоч царі та султани не раз підкорити собі

Намагались її. Кам'яні піврозколоті брили -

Свідки давніх часів, що не згинули в тій боротьбі.

І хрещеною ця незалежна земля не скорилась

Завойовникам жодним. Не стала вклонятися ніц.

Дати ворогу опір ніколи вона не барилась,

І ніколи не вийшов, не стався задуманий бліц.

Я вітаю тебе з незалежністю, вільна країно!

Бо й сьогодні - звідтоді усі ми - один мнемокод.

Хоч складна й войовнича настала наразі година,-

Разом виборе знову свою незалежність народ!

Ольга Подлесная

В тот безмятежный час, когда бомжи

старательно перебирают мусор,

со рвеньем заводского ОТК

раздельный обеспечивая сбор,

в высотках розовеют этажи,

а мы гадаем, снился нам к чему сон,

на утро наползают облака,

напоминая: где-то там есть Бог.

И ты глядишь, спокоен и смирен,

как листья в поредевшей жёлтой кроне,

кружась, слетают, смочены дождём,

и голуби нахохлились - по два...

Сигнал предупредительных сирен

нелеп, бессмыслен и потусторонен.

Скорее рухнет мой пустынный дом,

чем я спущусь куда-нибудь в подвал...

Твой смайлик оторвет от чепухи,

перемешает следствие с причиной.

Придётся встать, хоть сердце и скрепя,

поскольку с настроеньем не лады...

Молитва не приходит, а стихи

ложатся в строчки медленно и чинно,

ворочаются, рифмами скрипя...

Но дождь "смывает - в памяти - следы".

Ольга Подлесная

Мы крепко заснули. У нас летаргический сон,

в котором - как будто - мы движемся, делаем что-то...

Вот стирка, уборка, кому то - везёт же - работа.

Но воздуха мало - ракета пробила кессон -

Мы медленно тонем. И можно проснуться давно,

но страшно, проснувшись, всё то же почувствовать рядом -

сирены, ракеты, прилеты, разрывы снарядов,

А нам - никому- ничего изменить не дано.

Природа над нами возводит зелёный альков.

Но сердце застыло и разум находится в трансе.

А плоские днища высоких крутых облаков

почти неподвижно висят в заоконном пространстве.

Вершинами белыми в небо врастая, висят,

клубятся похоже на дальние взрывы крылатых...

Как будто мешками обложены души солдат,

но эти мешки не с песком, а с воздушною ватой...

О, как же нам быть - автоматы сжимая в руках,

врагов проклинать, или Богу усердно молиться?

Нам нужно проснуться! Но сон летаргический длится.

И гулко грохочет - война

или гром в облаках...

Ольга Подлесная

сегодняшнее, от Ольга Подлесная , Харьков:

Ми так довго вважали, що з вами ми рідні брати,

Що батьки наші разом велику війну пережили.

Може, прадіди наші і ваші не дуже дружили -

У природі людській завше ковдру на себе тягти.

То лукавий керує, примруживши очі хитро,

Щоб ви нас, а ми вас вже без сумнівів мали за "гадів"...

Ви прийшли насадити нам ваше звичайне "добро"?

То, чому ж ми добра не відчули у пострілах "градів"?

Ми втрачаємо друзів, домівки, довіру і час,

Ми в підвалах спимо, та надій не втрачаємо світлих.

А онуки і діти чи схочуть пробачити вас, -

Навіть ті, що в безпеці -

Спитайте у цілого світу!

Знаю, мова не винна, що нею загарбник і кат

Розмовляють. І я розмовляю російскою досі.

Та онуки і діти наразі пробачать навряд

І не вчитимуть русский, на певний зважаючи досвід.

Може то Божа воля, якийсь втаємничений знак -

Те, що доля кривава дісталась моїй Україні?

Перепрошую всіх у Прощену неділю, однак,

Чи невинні онуки пробачать побачене нині?

Я не хочу війни. Я не бачу спасіння в злобі.

І не хочу образу в майбутнє тягти за собою.

І не хочу ненависть сьогодні плекати в собі,

Та не бачу причини війну відчувати з любов'ю.

То хвороба стара: Каїн Авелю, начебто, брат,

та "не сторож" йому. Ми не прагнемо братньої крові -

Бережи нас, Господь!

Україні - любові стократ!

Перемоги спочатку, -

А потім, звичайно, любові!

Ольга Подлесная

Коли скінчиться ця брудна війна,

Повернуться додому всі солдати,

Згадаймо всіх загиблих імена

І будемо їх вічно пам'ятати.

А потім... Потім у металобрухт

Здамо усі оті підбиті танки,

З душі і мови змиємо весь бруд,

Щоб відновити світло вишиванки.

Ще - відіспатись довго, досхочу.

А бруд і кров з бруківки змиє злива...

А потім ми наваримо борщу

І будем жити довго і щасливо!

Автор Ольга Подлесная .

сегодняшнее, от Ольга Подлесная:

Проснувшись, слушать тишину -

пока не громыхнуло рядом,

и градов злобные снаряды

не сбросили сюда войну.

Мы понимаем лишь теперь,

какое счастье просто слышать,

как тихо снег шуршит по крыше,

И можно без опаски дверь

всем открывать, когда звонят,

И хлеб сухой мочить в котлеты...

мы не считали счастьем это.

Войну в обидах не винят,

Нам нынче не до тех обид -

Пустячных, мелочных, дурацких...

Такие с неба сыплют "цацки",

Такая боль теперь болит...

Так неужели, поутру,

проснувшись не от звука взрывов,

Мы чувствовать себя счастлИво

Не сможем снова " на миру"?

"О, дай нам, Боже, снова мир!" -

взываем к Господу в смятенье,

Но злобы муторные тени

скрываем в пустоте квартир...

"Мы выживем!" - сказал поэт.

Мы выживем, куда деваться,

Но дай нам, Боже, не зарваться,

И, различая тьму и свет,

Людьми, как прежде, оставаться -

альтернативы просто нет.

Ольга Подлесная

До теми про "хороших русских" .

#мыслиненичегонеделания

Нам знадобилося 24 роки,щоб розуміти, що в Україні злочинний режим. І хоча наші "вожді" не були диктаторами і про*рали оборонку, цивільний захист, внутрішні і зовнішні справи і збройні сили, ми переживали, но не сильно. А як стали переживати, то от... Живемо по-новому. І тим не менше, ми не добилися скасування ряду нових законів, які нам не сподобалися - про ЗСУ, про підприємництво. Скасування комуналки на окупованих територіях теж, наче не добилися. І космічних зарплат для ВРУ в країні, що економить на всьому, не скасували, хоча у нас всім керує народ (тут нервовий сміх переходить в покашлювання).

У нас за це не саджають і не вбивають.

Просто, будемо вважати, що за війною нам уряду нашого демократичного не видно, а він за спиною у війни дещо убезпечений від проявів активізму.

Будемо так вважати.

В Росії інакше. Там спочатку наростили апарат пригнічення і мілітаризували країну, розігнавши громадянське суспільство, потім поступово прищеплювали думку про винятковість "'русского народа" (читай, конгломерату племен, етносів та народностей), при тому роздмухали ксенофобію, а потім вже сталося вот ето вот всьо.

І з першого ж дня "хорошие русские" , не ті, що святі, а ті, які намагалися попередити, зпобігти, зупинити грядущий морок власної держави, отримували вироки або наглу смерть. Політковська, Немцов, Серебреніков навіть отой стрьомний Навальний, а є... тисячі безіменних неімперців.

От один з них на фото нижче.

Саме зараз, коли кожен ультразвук співчуття в бік України карається, як злочин:

"Ломоносовский суд Ленинградской области удовлетворил ходатайство следователя о помещении Дмитрия Скурихина под стражу. Он провел ночь в ИВС после задержания 25 февраля, поскольку Следственный комитет возбудил новое уголовное дело также по ч.1 ст.280.3 УК. По ходатайству следователя судебное заседание прошло в закрытом режиме.

Предприниматель из села Русско-Высоцкое Ленинградской области уже находился под запретом определенных действий по уголовному делу о повторной дискредитации армии за пост в Telegram в поддержку Украины летом 2022 года.

Дмитрия Скурихина защищает адвокат Дмитрий Герасимов."

У підприємця 5 дітей, з них старша студентка, решта - мал мала менші. І попри все сором і совість виявилися сильніші за почуття власної і родинної безпеки.

І таких справ тисячі по всій "необьятной родине лжи". Ми просто не знаємо про них. Ми фокусуємося на псевдоправославних фріках із соцмереж і на вуличних опитуваннях, проведених в країні, де вголос на вулиці казати е, що ти думаєш насправді, небезпечно.

А тепер питання: чому я так "топлю за русских"?

Тому що так я насправді топлю ЗА НАС, за українців.

Жоден фашизм не починався з уявлень про вищість свого народу. Йому передувала образа на світ, шовінізм, упевненість, що інші народи гірші. Розумієте?

Що вони завинили/ не гідні жити/ мають стати на коліна перед кращим народом.

Розумієте- 2?

Небезпечно тонка межа між праведним гнівом і скочуванням у прірву шовінізму та фашизму.

Якою б не була провина Рашистської імперії перед нами, російський народ, так само як і німецький в часи Рейху, є його першим заручником і полоненим. Частина совісливих громадян переживає стокгольмський синдром. Але частина пручається, несамовито, з ризиком для життя.

Не бачити їх - ставати сліпим, або гірше - переходити на фашистську систему оцінки людей і народів.

Знати про те, що світ неоднорідний, що війна з рейхом Путіна - це війна за звільнення скаліченого ним народу/ народів, - ОБОВ'ЯЗКОВО, щоб не перетворитися на дракона, з яким б'єшся.

Буду вам нагадувати.

А ви психуйте на здоров'я.

п.с. Може в кого завалявся плакат "Маляренко агент Кремля" , то діставайте. Паржом.

Алёна Маляренко

#побаченевхерсоні

#підслухановхерсоні

Сьогодні не одразу вдалося купити ще борошна. Завітала в два порожні АТБ, два порожні Треша. Чергу до Сільпо на Ушакова не вистояла.

В одному з гіпермаркетів побачила таку картину: ходить просто вбрана бабуся між полицями і тихо лається: "Падлюки-олігархи, хліба нема, борошна нема, крупи нема, макаронів нема... Ціни лупить вмієте, а підвезти, людей спасти не можете, суки..."

Нічого, як і я, так і не взявши, вона простує повз мене до стелажу з алкоголем і каже:

"А оте шампанське вкусне? Подай, синку, бутилочку"

Працівник магазу каже: "Бабусю, воно 230 грн".

"І шо?,- відповідає бабуся. - Я ще мороженого візьму, раз нікому не нада..."

Такі да, морозива повно.

А тепер антиолігархічне.

Дякую малому бізнесу, який, не боячись нічого, рятує свого покупця. Ви круті: ви ризикуючи життям, везете бакалею, миючі та гігієнічні засоби, котячий корм, свічки та батарейки. Супер. Малий побутовий подвиг. Дякую вам, @Ольга Чернышова і крамниці на а Петренко, дякую Олексію з крамниці на Воронцовській.

І моє персональне фу супер-мережам, які повіджимали під забудови наші зелені зони та майданчики, розбили наші дороги, додали сміття, а у важкий момент просто забили болт.

А тепер на гарячу тему

#вірші_денники

У кого що, а в мене хліб новий.

Останнє борошно. Пшеничка, кукурудза.

Пекла недавно, кажуть - пригости...

І пригощала. Кажуть: "слухай, вкусно".

Мій перший хліб - солодкий і пухкий,

невимішаний, а тому крошиться,

та справжній і по-доброму важкий.

Це - паляниця, чуєш? Па-ля-ни-ця...

#автороленамаляренко

Боже, як добре я пам'ятаю цей день... З одного боку в Херсон прориваються москалі. А я, з протилежного кінця міста, їду й розвожу подарунки - ось такі от патріотичні вишиті футболки. Сюррр...

Дуже підтримала тоді зустріч з Вірою і Азаматом.

Ми всі були тривожні та знервовані. А тим не менше, Херсон наш. Ми зберегли його, а він нас.

Алёна Маляренко

Прощене

#вірші_денники

Зараз прийнято пишатись несмиренністю

Принципово не прощати. Гордо мститися.

Вбити ворога - вже місія священна.

Бог за хвірткою. Нащо йому молитися?

Нам би тільки кулаки - до білих кісточок

й зуби стиснути до скреготу сталевого.

Не до прощ нам, не церкви, не до свічечок.

Ми не агнці смирні, ми скажені леви.

Я боюся сам-на-сам з людськими мірами,

справедливостями й правдами лишитися.

На сполохане моє тремтяче Вірую

Радить небо:

- Ти прости. Не стань убивцею.

Моє місто розбивають на друзки...

Я прощу. Ти поможи мені простить...

Алёна Маляренко

Я устала получать тумаки от русскоязычных, считающих украинскую государственность ошибкой. Але ще більше я втомилася від звинувачень в моїй недоукраїнськості від патріотичної публіки.

Мені боляче. Мне больно.

Бо я бачу довкіл себе не росіян і українців, не москалів і бандерівців, а людей. І вірю: таки Бог понад усе, а вже потім - народності, мовності і, якщо будемо гідними (не революцій, а просто гідними людьми), то й справжньої державності сподобимося, бо ж поки маємо бурхливий конгломерат.

Я не буду навязывать свое общество тем, кто упрекает меня в дружбе с бандеровцами. Хотя остаюсь открытой.

Я не буду набиватися в друзі тим, хто бачить в моїм оточенні винятково рускомірців. Хоча залишатимуся відкритою.

Я буду собою. Бо не боюся самоти - це точно, хоча часто вона йде обіруч із безробіттям, стигматизацією та ізоляцією. Та менше з тим мені кортить бути частиною консолідованого натовпу, у який перетворюють себе недурні та освічені люди, застряглі у своїй правоті й готові жертвувати живими людьми - в ім'я абстрактної ідеї та мертвого минулого.

Якось так.

Не хочу нікого образити цим "маніфестом". Просто на часі хочу тиші. Я теж утомлююся єднатися з тими, хто відштовхує і відштовхує. Intermezzo...

Добре починається прощений тиждень. Добра буде й неділя. Ближча до Бога.

Алёна Маляренко

Не люблю розмови про мову.

Мене, яка з дитинства говорила нею так само, як і російською, живучи на Донеччині - дратує агресія неофітів, яких тільки вчора війна змусила усвідомити, що вони українці і в них є мова.

Мене дратує оце "нам забороняли, нам було ніззя" - пардон, мені неможливо було заборонити, я не крутіша за вас, то камон...

Мене дратує безапеляційність людей, які з нав'язливістю вуличних проповідників, не питають, чи віриш ти , чи знаєш ти, і просто "втюхують" мову, мов лежалий товар, що може скоро вийти з моди

Моя мова - це любов, це повітря, це спосіб порозумітися, це середовище буття моєї душі.

Я не питаю, де ви були раніше і чому так пізно стали українцями. То і ви не смійте вчити мене, як і коли, і якою мовою мені говорити. Я говорю двома, бо я вірна собі і ніколи не соромилася української. Я собі вистояла це право.

То просто не смійте. Не знецінюйтеся в моїх очах. Прошу.

Алёна Маляренко

Начинается самый тяжелый период для меня.

Не просто год войны. Не просто какая-то жуткая ретроспектива эпохальных и местечковых событий. А почему-то вдруг жизнь,которая то неслась, то ползла неизвестно куда, забуксовала и словно пошла по кругу: постоянно припоминаются сами собой последние наши дни с Борей, год назад, со здоровым и полным сил.

Я помню, как сейчас, прошлогодний День Валентина. Боря спросил, кого мы позовем в гости? - и мы позвали наших друзей. Было просто, вкусно, весело. Нам правда не верилось, что русская армия стоит на низком старте у границы. Мы смеялись над вероятной угрозой, над ляпами наших державцив, над пафосными и нелепыми тренировками, считали себя такими остроумными, и больше говорили не о том, что "путин нападет", а о простых бытовых проблемах и ежедневных своих трудностях, строили планы.

Как мы ошибались...

Пройдет несчастных 10 дней - и мир изменится.

Наши разговоры насмешки потеряют смысл. Будет жутко и стыдно.

Мне было проще - я религиозный фанатик-анархист: не умею уважать вождей, не вступаю в партии, не верю стратегам, спасающим народы ценой крови народов, ненавижу манипуляции воюющими дедами и их победами, предками-козаченьками и их вороженьками.

Я люблю конкретных людей, а не абстрактные ценности. Я живу здесь и сейчас, а не в тенях забытых предков.

А Боря...

Боря другой. Он, при всей его ироничности, никогда не отделял себя от государства. Сперва советского. Потом украинского.

Для него лично важными были понятия порядка, братства и дружбы народов, потому что он с детства верил, что так бывает. Его по какой-то счастливой случайности и удачливости обходили острые углы СССР. Мой личный опыт и опыт моей семьи был иным - мы из белых ворон, плохо встраивающихся в системы. Но спорить с Борей о мифической сущности всех его великодержавных мемов было бесполезно. И я перестала, не спорила. Я любила (до сих пор люблю)человека, который иначе смотрел на мир. Потому что он сам, его личность для меня были и остаются ценнее его заблуждений и отличий. И еще потому, что почти год назад его мир на его глазах лопнул. И ему было больно. Очень.И я это видела

Весь последующий месяц Боря смотрел на меня растерянными и тревожными глазами обиженного ребенка. И передо мной до сих пор стоит этот взгляд. Мой умный, сильный, уверенный Боря либо глядел по-новому, либо смотрел в одну точку и бормотал:

- У меня в третий раз отняли родину. У меня больше нет прошлого. У меня ничего нет. Я им так верил. Зачем все это? Я не знаю, как жить.

Отвлечь, развлечь, разозлить, занять - ничего не помогало. Человек таял. Очень скоро его не стало.

И сейчас я, непроизвольно и не желая того, переживаю этот период. Все напоминает.

Недавно была с продуктами у очень пожилого херсонца - россиянина, строителя. Он смотрел на меня так же, как Боря год назад,- растерянными детскими глазами. И говорил те же слова:

- Я сам русский. Я им верил. А они такое сделали... Зачем? Я их ненавижу. Если б я только мог, я бы своими руками...

И заплакал.

Боря не плакал.

Его теперь нет

А мы есть.

И они есть.

И все это длится, и длится, и длится. И надо как-то пережить и то, что реально, и то, что живо лишь в памяти. И не разучиться любить и помнить.

Алёна Маляренко

Незнання

#вірші_денники

Я тримаюся за свій Херсон

всіми пальцями. Та де! Зубами!

Кришиться минуле, мов пісок

Розриваються зв'язки між нами.

І здається, скоро я сама.

зникну, щезну, стану невпізнавана

Знов довкіл - така зима страшна

в гуркоті, руїні, умиранні!

Я держуся із останніх сил

в очманінні, болю, отупінні.

- Чом не їдеш? - ви мене спросили.

Бо мене трима моє коріння,

тінь минулого і даль надій,

теплі рештки образів вчорашніх.

Цього ще нема в додатку Дія.

Та хіба тому воно - несправжнє?

Церква, дім, могили дорогі,

вулиці, будинки, берег, сквери -

від ударів браттє-ворогів

ще не обернулися на скверну.

Я тримаюсь поки. Я - Херсон.

Я себе утримую на межах.

А чи є в житті такім резон?

Я - не знаю, я ж - не телевежа.

Та боюсь, що завтра озирнусь -

й не впізнаю світ свого зростання.

Чи тоді я з кореня зірвусь,

щоби утекти в країни дальні?

Я - не знаю, я не знаю, ні...

Я чіпляюсь за херсонські сни.

І допоки я потрібна тут,

на своїй землі день в день живу.

#автороленамаляренко