06.00 ранку мені почали дзвонити друзі з повідомленням про підрив Каховської дамби, що стався о 03.00

Це значить, що до 9.00 в Херсоні вже почне підніматися вода. Я підняла на столи книги і речі, почала збирати тривожну торбу, документи, продукти та котів, вдяглася, обійшла сусідів, подзвонила товаришеві і виїхала в безпечне місце в Херсоні. Я в порядку.

А тепер цікаве.

Офіційний сигнал тривоги пролунав о... 8 ранку. Точніше по 8 ранку. Навіть о 9.00 чула сирену.

О- оператмвність.

Зараз в місті двіж.

Раніше , ще у 2000ні, за прогнозними підрахунками МЧС (котре зараз ДСНС) вважалося так: протягом доби вода буде прибувати в Херсон поступово, і може сягнути до вул Соборної/Суворова. Старий центр імовірно вкриє на метр-півтора. Є імовірність підтоплення підвалів до ЦУМу/Молодіжної. Вода може протриматися від 3 днів до тижня, потім почне спадати.

То в першу чергу нам загрожує антисанітарія від того, що вона нанесе в місто. І генеральне прибирання з викиданням зіпсованих речей і ремонтом стін і підлоги.

Основні проблеми чекати слід на Лівобережжі та в селах за Каховкою.Боже, допоможи людям.

Щодо херсонців.

Є сенс вимкнути електрику і газ, підняти всі цінні важкі речі на висоту півтора-два метри, з документами, змінним одягом, пайком і ліками переселитися в райони вище вул. Молодіжної, зробити запас чистої води.

Ліки/документи не забуваємо.

Молимося.

Молитися ніколи не зайве.

Алёна Маляренко

Коли чиновники і херсонці не просто ночують в різних містах, а й існують в різних світах, то виходить некрасиво:

1.

Кінець листопада 2022 р. По місту бігає чоловік, у якого вмер батько... понад тиждень тому. Він не може забрати тіло і поховати його бо... ніде зробити ксерокопії документів у місті, де нема електрики. Він плаче і питає у мене, яка просто проходить повз: "А у вас випадково нема світла і принтера?" Я кажу нема, і він мені розповідає свою історію, як не може поховати батька.

2.

Воєнка. Весна 2023 р. Влучання ракети в приватний будинок. Люди хочуть отримати допомогу, але від них вимагають довести, що саме ворожа ракета завдала збитку, а не хата від старості розвалилася. Для цього треба, щоб на місце прибула поліція і оформила факт влучання. Натомість і поліції кажуть:

- У вас же має бути магніт. Позбирайте уламки, вони металеві, притягуються, складіть, сфотографуйте, а ми приїдем.

Люди лазять з магнітом по кущах, збирають, викладають паззл ракети на мішку...

3.

Травень 2023. Дід приходить під районну раду, бо йому сказали, що записують на грошову допомогу. Вистоює чергу понад три години. Над ним свистять міни. Спека. Діду погано, але він терпить.

О 12.00 на ганок виходить чиновник і каже, що на сьогодні запис припинено, нехай охочі приходять завтра. Стояти під обстрілами на сонечку знову. А чом би й ні?

4. Березень 2023

Людина з інвалідністю почувається гірше. Іде до сімейного лікаря - той виїхав. І тепер треба пройти нову процедуру оформлення. Проходить, витрачає час, дізнається що в неї онко. Замість підтримки отримує направлення на купу платних процедур. На її питання: а як же "гроші йдуть за пацієнтом?" чує "Так а ви ж щойно уклали декларацію".

Людина нагадує: так а я ж раніше в цій же лікарні мала сімейного лікаря.

І шо? - кажуть їй.

5.

Регулярно.

Бабця приходить оформити допомогу. Їй кажуть: зробіть онлайн, у вас же смартфон. Вона каже: мені його внучка подарувала, я нічого з ним не вмію, допоможете? У сусідів попитайте, вони ж молоді, хай вони вам допоможуть.

І... кличуть слєдующого.

6.

Літо 2023

Моє улюблене. Підприємці намагаються довести, що один і той же покупець з одною і тою ж самою пляшкою пива заходив у кілька магазинів після 15.00 і допомагав фабрикувати справи про порушення режиму продажу алкоголю.

У відповідь їм кажуть:

- А законом не заборонено щоб одна й та само людина купувала однакові пляшки пива. А щоб до вас не було питань - знімайте свою торгівлю на телефон, доводьте, що ви не торгуєте. Доводьте, що не винуваті. Нема камери - на телефон пишіть.

-_-_-_-_-

Для чого я це пишу?

Знаєте, от у Корабельному районі в лютому 2023 р. на блок-посту стояли дивні патрульні. Вони чомусь були впевнені, що за ширинкою кожного херсонського молодика є або російська пропаганда, або конопля, або зброя. І... шукали - мацали за причинні місця усіх, кого їм хотілося. Люди нервово сміялися й дивувалися тій вибірковій пильності. Ділилися враженнями з родичами. В т.ч. і на Лівобережжі. У підсумку в окупаційних змі з'явилася стаття про... гомосексуальні спецпідрозділи, які третирують Херсонщину.

(на фото)

Чому ми дозволяємо, щоб наша неповага до наших же людей не лише робила їхнє життя гіршим, а й давала привід для гидких маніпулятивних дописів?

Алёна Маляренко

Про зловтіху і самопочуття

#мыслиненичегонеделания

Попри те, що я найбільше ціную тишу і самоту, я закохана в людей. І дуже люблю любити. І дуже не люблю не любити, а ненавидіти взагалі не вмію.

Проте вмію розмовляти спокійно навіть з тими, хто мене ненавидить. Не тому, що я така класна, просто тому що я так влаштована. І я цим не толерую зло - я так вірю в добро, яке є в кожній людині, і так даю шанс нам обом.

Але саме тому я іноді безпорадна.

Коли цей шанс непотрібен.

Точніше, потрібен тільки мені.

У дитинстві/юності все було простіше.

Насправді я дуже запальна, емоційна і тому під час образи чи нападу на мене за три хвилини могла показати концерт в стилі "хто не спрятався - я не винувата". І встигала наробити такого, що потім сама надавала першу допомогу. Аж до зашивання розсічених лобів і вправляння суглобів.

Під час, пардон, клімаксу чи ПМС я теж іще могла "врізати марш". Але й тоді спалах люті за хвилину-дві минав, агресія, як буря, проходила, і мені вже всіх шкода, за себе ніяково і дивно, чому я вчасно не знайшла потрібних слів та ігнорувала небезпеку аж доти, доки не дійшло до такого.

(Бо коли ти вважаєш себе сильним і розумним, то на тебе чатують дві пастки:

1) все собі дозволити,бо ти можеш,а вони ні

2) почуватися за все відповідальним, бо ти знав, вони ні.

Я обрала друге. Хоча і те, й те - гордість Не та, котра гідність, а та котра марнославство).

То колись я, наробивши шороху, перепрошувала і пробачала; ми навіть дружили потім із колишніми ворогами. Бо я так влаштована.

А зараз... Що я можу зараз?

Ні-чо-го.

Тому все частіше у відповідь на агресію щодо себе знизую плечима і живу собі далі. Молюся і живу.

Ще, правда, по старій пам'яті, можу в перші три хвилини обматюкати. Але й цього вже не роблю.

Просто уникаю некомфортного спілкування та незрозумілих мені людей. Не від страху, а від "нелюбові не любити когось", від небажання образити.

Правда, коли не вдається, бува, уже вдома, якщо вчасно не обійшла загрозу, - як згадаю щось, то і поплачу, і поматюкаюся. Але і того вже менше.

Бо я знаю одну сумну річ: мій кривдник не безсмертний, а життя має дивовижне почуття гумору зі своєрідним почуттям справедливості та вчасності - всі за все платять, самі або дорогі їм люди. На жаль це так.

Тому я не хочу нікому покари, не проклинаю і не вимагаю помсти. Все буде і так, без моєї на то волі. Кожен пожне те, що посіяв - і я, і ми, і вони.

І мені... шкода, що для більшості покара - не шанс зупинитися і виправитися (як добре, коли таке трапляється!), а вирок, кінцева зупинка.

Отак щодо мене.

А як щодо моєї країни? Щодо завданої їй образи?

Поки я могла вірити в примирення з кривдником, і в діалог, я вірила і казала про це, навіть якщо мені прилітало за таку мою віру. Зараз я не знаю. Просто не знаю.

Мені болить те, що зробили з нами. Дуже.

І те, що продовжують робити.

Але мені іноді болить те, що робимо і кажемо ми.

Бо я хочу, щоб ми були вищі, кращі, добріші за них.

І це, мабуть, теж гордість.

Зараз, не знаючи нічого наперед, я просто, чим можу і коли можу, допомагаю вистояти іншим. Так само допомагають мені.

Так і живем.

Єдине, що я знаю напевно, - мене не охоплює радість від Шебекіно, Грайворона, Білгорода, дронів над Москвою чи мемів з палаючим Кремлем. Мене охоплює гіркота.

Якщо ви уважно читали аж досі, ви зрозумієте чому. Якщо ні...

Що ж, просто не присилайте мені будь ласка радісних пожарищ на чужій землі.

Я можу прийняти як данність суд і покару, яку там заслужили. Але я не зумію цьому зрадіти.

Бо не навчилася ненавидіти.

І зроблю усе,від мене залежне, щоб і не навчитися

Пробачте.

П.С. Ще один біль - зрадники. Люди, з якими ми дружили чи спілкувалися роками, з якими дискутували, які мені особисто робили добро, а тепер... Мені боляче від того, що вони зробили. За деяких ще й соромно. Але їхній вибір - то їхній вибір. Нехай судить і милує Бог. Я нічого сказати не зможу. Я пам'ятаю добро і молюся, в надії на покаяння, покуту і... прощу.

То вибачте і за це.

#мыслиненичегонеделани

я

Алёна Маляренко

К СОЛДАТАМ

Что, паскуды, прячете улыбку?

Думали, что выбив сто из ста,

отхватили золотую рыбку,

а поймали мертвого кота.

Думали, семь раз отмерив на´ семь,

приманить удачу поскорей.

А на деле, как тупой Герасим,

потопили маленьких зверей.

Нет предела распрям человечьм.

Бесконечный спор, базар-вокзал.

Думали... да чем вам думать? Нечем,

если Бог безумьем наказал.

06.06.23

Марина Гершенович

469

Один другому говорит:

- А может быть, не надо?

Смотри какой прекрасный вид -

Майами, Эльдорадо.

Я здесь ребёнком как-то был,

Малину ел и хлеб купил,

Я всё забыл, но не забыл

Лимон из лимонада

Другой стоит в ушах свинец.

- Забей, они не наши.

Всему конец и им конец,

Но им быстрее даже.

Смотри, как хорошо живут -

Через секунду поплывут.

Такой у каждого маршрут

От крика до параши.

Один другому:

- Но зверьё,

Но лошади и козы,

Коровы плачут, ё-моё,

У них по правде слёзы.

Не надо, может? Пусть живут,

Мычат, мурлыкают, жуют,

Хозяев по утрам зовут,

Встречают их с мороза.

Другой глядит - из-под свинца

Такое проступает,

Что первый как-то пятится

И к стенке отступает.

- Ну ладно, ладно, я молчу,

Я так, поговорить хочу,

Ну, просто жалко их чуть-чуть.

Ну ладно, искупаем.

Когда в аду придёт пора

Поставить им оценки,

И распадётся кожура,

Останутся оттенки,

За проблеск правды в чистом зле,

За то, что лошадь пожалел -

За то, что хлеб с малиной ел,

Котёл дадут у стенки.

#русскийвоенныйкорабльидинахуй

Аля Хайтлина

😍🇺🇦 Український прапор на найвищій точці світу! Надихаюче видовище!

На Евересті синьо-жовтий стяг з'явився завдяки українській альпіністці Антоніні Самойловій - єдиній жінці з України, яка двічі підкорила вершину світу! Зафільмував це Сандро Гроем — відомий британський оператор-документаліст.

Ольга Подлесная

Херсонцям

Здається, максимальний некомфорт на 80% досягенний. Нам усім хочеться, щоб цей 3,14здець закінчився і ми повернулися до звичного життя, але правда в тому, що ми більше уже ніколи не будемо жити, як жили. І це я не в поетичному смислі чи сенсі. Вид із вікна у нас зміниться, якщо буде вікно. Бо тільки через два тижні половина області, хто переживе штучну техногенну повінь, дізнаються, чи є їм куди повертатися.

1. Частина будинків - мазанки або каркасні зі стружечних плит - будуть зруйновані.

Будинки на кручах, начебто і не підтоплені, опиняться в зоні ризику зсувів, провалів - оползнєй, єслі так понятнєє (бо узвишшя наберуть вологи і стануть рихлими, а коли почнуть сохнути - стануть крихкими).

Деформуються і стануть небезпечними для життя у зоні навіть невеликих за- і підтоплень старі панельки та новенькі багатоповерхівки, побудовані з розкраданням цементу та іншими порушеннями - через вимивання піску, зсув грунтів, деформацію фундаменту.

Про вигідний продаж нерухомості в Херсоні можна забути. Хіба викупатиме держава?

2. Зміниться річище/русло Дніпра. Уже в липні ми побачимо геть інакшу ріку, і ніхто не знає, якою завглибшки чи завширшки вона буде, якими будуть береги і куди сягне солона вода через лиман.

3. Через сміття, снулу рибу, потопельників (людей і тварин - тут в обох смислах слова) про якість води для пиття/ плавання/ миття треба забути.

А ще запах. На нас чекає "духмяне" літо.

І якщо влада не почне уже зараз готувати техніку та полігони, а ще краще переробку - сміттєвий колапс.

4. Землеробство - окреме питання. Звідкілясь повністю змиє родючі верхні шари грунту, кудись навпаки принесе, десь просто накопичиться мул, який за рік-два стане урожайним ланом. Але де і як це буде, як виглядатиме аграрна карта області - спрогнозувати нині непросто.

6. Сама природна карта області зміниться. Що буде зі штучним олешківським лісом, що з пустелею, що з островами - сказати зараз важко, але точно все виглядатиме інакше.

7. Людський ресурс. Тверезо поклавши руку на серце, хто і в якій кількості повернеться вигрібати й вивозити? Особливо, якщо доведеться весь час доводити що ти маєш право на підтримку, страховку,відшкодування, допомогу і якщо її доведеться відбивати у корупціонерів та крадіїв?

8. Найглобальніше питання - які кліматичні зміни потягне за собою те, що сталося і наскільки тривалі/масштабні вони будуть.

9. Про міграцію/зникнення видів фауни і флори страшно думати.

Що лишається? Бути в тонусі, не кидатися одне на одного, бути готовим до змін і адекватної на них реакції. Велкам в наш маленький постапокаліпсис...

Я до липня точно тут, на своїй землі. Я люблю її і вірю в неї. Вона зараз очищується ТАКИМ СТРАЖДАННЯМ, що гріх її кидати.

Крім того, я як мінімум повинна прибрати сміття у хаті і дрвкола неї. Далі як Бог дасть. Уперше в житті не планую НІЧОГО.

#мыслинениченонеделания

#автороленамаляренко

Зміниться річище/русло Дніпра. Уже в липні ми побачимо геть інакшу ріку, і ніхто не знає, якою завглибшки чи завширшки вона буде, якими будуть береги і куди сягне солона вода через лиман.

я сегодня читала по этому вопросу, там ученые говорят, что русло возвратится, примет прежние очертания, только нужно время. Если все восстановят, то будет по-прежнему.

Будем надеяться!

Sapienti sat ДИПОЛЬ (Дискуссии. Информация. Политика.)

А він та ті, хто продовжують вбивати людей та всі живі істоти нашої країни, та нещадно нищити екосистему планети досі живуть...

Взагалі весь Світ бачить їх катастрофічні та злочинні дії, всі їх катастрофічні вбивства!!! Наслідки від їх дій не тільки для нашої країни!!! Все це з часом поширится на інші країни світу.

Невже вбивцю з його посібниками не ліквідують?

Я не розумію...

Russia is a #terrorist !

#russia is the country of #killers !

Ирина Чудакова

***

Да, Господи,

не построим ковчег:

никто — не Ной,

если, Господи,

спасать тварей —

то всех,

всех до одной.

Вот — Господи —

смотрят они в глаза

наши, как Ты.

Что, Господи,

могут они сказать —

собаки, коты?

Нет, Господи,

ни челна, ни плота,

и потом

ООН, Господи,

говорит: мелкота

здесь, не потоп.

7 июня, 2023 г.

Инна Куценко

Рік тому я писала цей текст… Рік тому, я не розуміла, яка пора року зараз, сьогодні, я відчуваю плин часу і ще більше розумію, що те, що вони з нами вже зробили, що ще зроблять ми не маємо пробачати… а ще - ми маємо вийти з позиції жертви і не боятись нападати першими. Добро має бути з кулаками. Зло розуміє лише силу… Олюднювати ворога - найгірше, що ми можемо зробити для себе…

Вони вкрали у нас час, наше життя… Я бачила свого чоловіка два рази за рік, один з цих разів, через важке поранення, вони вкрали у моїх дітей безтурботне дитинство, я вже не кажу про втрати інших… Ніколи не пробачити.Ніколи.

Ця війна виїда нас зсередини чайною ложкою.Вона щодня кидає в обличчя те, від чого ми раніше могли відвернутись: біль, відчай, смерть, голод, підлість...Зараз майже ніде від цього не сховатись...Це скрізь...І ті, хто прийшов нас "асвабадіть" прагнуть, щоб це стало нашою реальністю, щоб все це було нашою буденністю завжди і сприймалось як мир і щастя, бо немає чого жити інакше...

Бережіть людину у собі...

Навіть у цих умовах- не втрачайте здатність відчувати...

Плекайте те світле, що маєте, заради майбутнього...

МИ ПЕРЕМОЖЕМО!!!

МИ ВИСТОЇМО!!!

Хоча дещо з того, що виїла війна своєю іржавою чайною ложкою вже ніколи нічим не заповнити і саме тому -

МИ НЕ ПРОБАЧИМО тих, хто прийшов до нас із цією війною...

Марія Мудра

Коротко, но из души...

Шарь по домам, как по чужим карманам,

(какое дело вам до их беды),

достойные потомки Чингисхана,

наследники Мамаевой орды!

Призыв «Круши!» в крови кипит вулканом,

крепка рука и несогбенна стать.

Могилы ваши зарастут бурьяном,

но кто об этом будет вспоминать?

Гея Коган

«Вот здесь всё это”. Жест ребром ладони

По горлу.

“Это гоэлро.

Пожары, взрывы, люди, кони,

Властей бесстыдное мурло.

И неосознаваемая подлость,

И подлость возведённая в закон.

И то, что огород не полот,

И новый Мавзолей не возведён.

И свой своя от злобы не познаша,

И тараканы шьют мышам мундир,

И всероссийская параша,

Жерлом глядящая на обалдевший мир.

И лавры для убийц в законе,

И книжные базары на крови,

И в космосы полёт на ржавом дроне,

И бросил бы, да спЕрва оторви.

И на трёхлетке ладная пилотка,

И выбор - от чего не умереть?

И белена подсыпанная в водку…”

И зеркало пора бы протереть.

Вадим Жук

ПОРТРЕТ ГЕРОЯ

Он подходил бочком, бочком,

Он унижался.

И огоньком ,и табачком

Oн одолжался.

Он жил, как будто дурачком,

Углы не метил.

Томатным запивал сочком

Свой винегретик.

Его зачислил военком

Куда не важно.

И вовсе позабыл о нём,

Как и о каждом.

А он дорвался до войны,

Как до тарелки.

И чёрным светом зажжены

Его гляделки.

Ему неважно ничего

И не зарплата,

А то что смерть в руках его

Из автомата.

Шнурки он завязать не мог,

Всё еле-еле.

А тут он стался царь и бог

В убойном деле.

Кому война…. Ему война!

Вошла в печёнку.

Он даже женщину узнал,

Верней девчонку.

Он стал в почёте и в чести,

И орден светит.

Он за хабарик отомстил

И винегретик.

В атаку он идёт, герой,

Идёт , не гнётся.

Он в городок несчастный свой

Ещё вернется.

Вадим Жук

Рік тому я писала цей текст… Рік тому, я не розуміла, яка пора року зараз, сьогодні, я відчуваю плин часу і ще більше розумію, що те, що вони з нами вже зробили, що ще зроблять ми не маємо пробачати… а ще - ми маємо вийти з позиції жертви і не боятись нападати першими. Добро має бути з кулаками. Зло розуміє лише силу… Олюднювати ворога - найгірше, що ми можемо зробити для себе…

Точнее не скажешь.

Sapienti sat ДИПОЛЬ (Дискуссии. Информация. Политика.)

Актуализация

Наверное - «Да», и этот пройдет февраль.

В холодных степях охрипнет озябший ветер.

Да только война и боль, и серая эта тварь –

Несущая смерть в мой дом и сердце метит.

Наверно - «Да», и эта пройдет печаль,

И вырастут вновь другие миры и нравы.

Но как же идти без карты и без ключа,

Нам здесь и сейчас на этой земле кровавой…

Наверное - «Да», и надо учиться жить,

Делиться добром и сеять любовь и дружбу.

Чтоб правды ростки на пашнях стоглавой лжи,

Прорезались ввысь и смяли напор оружий.

Наверное, - «Да», мы перешагнём февраль.

Хватает пока звонков и тепла, и хлеба...

Но в нашем «сейчас» обугленный календарь,

Считает шаги друзей,

шаги детей,

шаги стариков,

солдат, матерей –

в небо…

Таня Корсунская

Всплыло одно стихотворение.

Исповедь бабочки.

Пока ещё хорохорюсь цветастой

Боюсь тычинок пламени

Боюсь растяпой распятой

Под остриём иглы

застывшей высохнуть,

И забыть с чего начинается Родина, букварь,

Поле, русское поле…

Забыть нереальность реальности,

Забыть, что всему п…ц.

Дождаться

конца.

Выжить до начала.

Таня Корсунская

Человек был не очень приятный, но оччень порядочный

Вспоминая Юрия Нагибина

"Предназначение России окончить историю, погубив человечество"... Константин Леонтьев

Отрывки из повести писателя Юрия Нагибина ( 1920 - 1994 гг. ) "Тьма в конце туннеля", работа над которой была завершена незадолго до его смерти.

Уже прошло 26 лет..., как-будто в сегодняшний день писатель заглянул.

***

Возникнув как государство и народ на берегу Днепра, под ласковым солнцем Киева, Древняя Русь удивительно быстро взамен самопознания и самоуглубления, плодотворной разработки собственных духовных и физических ресурсов стала зариться на окружающие земли, обуянная страстью к расширению.

И стала московской Русью, ещё более загрёбистой. Ведь расширяться, захватывая то, что тебе не принадлежит, куда веселее, вольготнее и слаще, нежели достигать преуспеяния на ограниченном материале собственных возможностей.

***

Трудно любить тех, кого ты подчинил мечом и пулей, обездолил, ограбил. Не приходится ждать и любви от них, надо всё время быть начеку ( "Не спи, казак..." ), во всеоружии, в не отпускающем напряжении. Оттого и приучились русские видеть в каждом иноземце врага, непримиримого, хитрого, подлого.

.***

Русский народ никому ничего не должен. Напротив, это ему все должны за то зло, которое он мог причинить миру - и сейчас ещё может, - но не причинил.

***

Почему-то падение тоталитарного режима пробудило в моих соотечественниках всё самое тёмное и дурное, что таилось в укромьях их пришибленных душ.

Народ, считавшийся интернационалистом, обернулся черносотенцем-охотнорядцем. Провозгласив демократию, он всем существом своим потянулся к фашизму. Получив свободу, он спит и видит задушить её хилые ростки: независимую прессу и другие средства информации, шумную музыку молодёжи, отказ от тошнотворных сексуальных табу. Телевидение завалено требованиями: прекратить, запретить, не пускать, посадить, расстрелять - рок-певцов, художников-концептуалистов, композиторов авангарда, поэтов-заумщиков, всех, кто не соответствует нормам старого, доброго соцреализма.

И больше жизни возлюбил мой странный народ несчастного придурка Николая II, принявшего мученическую смерть. Но ведь недаром же последнего царя называли в старой России "кровавым". При нём пролилось много невинной крови, стреляли по мирным гражданам. "Патронов не жалеть!" - дворец не отменил приказа Трепова.

***

Вместо веры какая-то холодная, остервенелая церковность, сухая страсть к обряду, без бога в душе. Неверующие люди, выламываясь друг перед другом, крестят детей, освящают всё, что можно и нельзя: магазины, клубы, конторы, жульнические банки, блудодейные сауны, кабаки, игорные дома. Русские всегда были сильны в ересях, сектантстве, их нынешнее усердие в православии отдаёт сектантским вызовом и перехлёстом.***

***

У совкового гиганта - вся таблица Менделеева в недрах, самый мощный на свете пласт чернозёма и самые обширные леса, все климатические пояса - от Арктики до субтропиков, а люди нищенствуют, разлагаются, злобствуют друг на друга, скопом - на весь остальной мир.

***

Господи, прости меня и помилуй, не так бы хотелось мне говорить о моей стране и моём народе ! Неужели об этом мечтала душа, неужели отсюда звучал мне таинственный и завораживающий зов ? И ради этого я столько мучился ! Мне пришлось выстрадать, выболеть то, что было дано от рождения. А сейчас я стыжусь столь желанного наследства.

Что с тобою творится, мой народ! Ты так и не захотел взять свободу, взять толкающиеся тебе в руки права, так и не захотел глянуть в ждущие глаза мира, угрюмо пряча воспаленный взор. Ты цепляешься за своё рабство и не хочешь правды о себе, ты чужд раскаяния и не ждёшь раскаяния от той нежити, которая корёжила, унижала, топтала тебя семьдесят лет. Да что там, в массе своей - исключения не в счёт - ты мечтаешь опять подползти под грязное, кишащее насекомыми, но такое надёжное, избавляющее от всех забот, выбора и решений брюхо.

Во что ты превратился, мой народ ! Ни о чём не думающий, ничего не читающий, не причастный ни культуре, ни экологической заботе мира, его поискам и усилиям, нашедший второго великого утешителя - после водки - в деревянном ящике, откуда бесконечным ленточным глистом ползёт одуряющая пошлость мировой провинции, заменяющая тебе собственную любовь, собственное переживание жизни, но не делающая тебя ни добрее, ни радостней...

***

Стихийные бедствия слишком локальны, чтобы пронять современного человека, если он был далеко от эпицентра встряски. Даже уцелевшие жертвы не слишком переживают гибель родных стен, имущества, близких. Плачут, конечно, для порядка, даже голосят, требуют "гуманитарной" помощи, но как-то не от души, словно актёры на тысячном спектакле.

Истинно довлеет сердцу человеческому, жаждущему обновления, большая кровопролитная война, местные разборки не в счёт. Первая и вторая мировые войны вполне потрафили современникам. Они ответили этим мясорубкам появлением новой поэзии и прозы, новой живописи и скульптуры, новым зодчеством и музыкой, новым театром и кино, новым способом мышления.

Люди никогда так не любят друг друга всякой любовью: родительской, сыновьей, супружеской, братской, грешной, возвышенной, духовной и плотской - как во время массовых убийств, и, выходя из побоища, будто кровью умытые, готовы к тихой, глубокой мирной жизни, к творчеству и песням, которых не было. А затем всё начинается сначала.

***

Люди часто спрашивают - себя самих, друг друга: что же будет? Тот же вопрос задают нам с доверчивым ужасом иностранцы. Что же будет с Россией? А ничего, ровным счётом ничего. Будет всё та же неопределенность, зыбь, болото, вспышки дурных страстей. Это в лучшем случае. В худшем - фашизм.

Неужели это возможно? С таким народом возможно всё самое дурное.

***

Серьезные люди - Солженицын в их числе - считают аксиомой, что народ никогда не виноват. А почему, собственно? Не виноваты крысы, пауки, тарантулы, ядовитые змеи, яростные тасманские дьяволы, перекусывающие железный прут, никто не виноват в природе, ибо все совершенны в своем роде и не могут быть другими.

У человека, увы, эта безвинность отобрана, в нём природа сделала попытку создать мыслящую материю. А раз он мыслит, раз способен выбирать из ряда возможностей, лучших и худших, то действия его не инстинктивны и он отвечает за всё, что делает. Отвечает перед самим собой, то есть перед совестью, перед окружающими, то есть перед обществом, отвечает перед законом, отвечает перед богом, если он бога обрёл.

Народ состоит из людей, он так же ответственен, как и отдельный человек, недаром Господь карал за общий грех целые народы. Немецкий народ осознал свою общую вину, покаялся в ней, вновь обретя нравственное достоинство.

Самая большая вина русского народа в том, что он всегда безвинен в собственных глазах. Мы ни в чём не раскаиваемся, нам гуманитарную помощь подавай. Помочь нам нельзя, мы сжуем любую помощь: зерном, продуктами, одеждой, деньгами, техникой, машинами, технологией, советами. И опять разверзнем пасть: давай ещё !..

Может, пора перестать валять дурака,что русский народ был и остался игралищем лежащих вне его сил, мол, инородцы, пришельцы делали русскую историю, а первожитель скорбных пространств или прикрывал голову от колотушек, или, доведённый до пределов отчаяния, восставал на супостатов ? Удобная, хитрая, подлая ложь. Всё в России делалось русскими руками, с русского согласия, сами и хлеб сеяли, сами и верёвки намыливали. Ни Ленин, ни Сталин не были бы нашим роком, если б мы этого не хотели. Тем паче бессильны были бы нынешние пигмеи-властолюбцы....

***

Когда-то русофил Константин Леонтьев в мучительном прозрении сказал:

"Предназначение России окончить историю, погубив человечество"...

С этим связано и отношение к нам мира. До восемьдесят пятого года ненависть и боязнь; после восемьдесят пятого пропала боязнь, появилось расположение, сменившееся вскоре презрением; ныне к презрению вновь добавилась боязнь. На то есть все основания: в безумных и слабых наших руках - оружие, способное в два счёта осуществить предсказание Леонтьева.

***

А если не дать погибнуть всему миру и не уничтожать превентивно Россию - возможно ли это ? Придётся вспомнить святые, в зубах навязшие и ни на кого не действующие слова апостола Павла: "Несть эллин, несть иудей". Подставим под эллина русского, а под иудея все остальные нации, существующие на планете. Спасение только в одном: стать из народов многих, из вавилонского столпотворения, не прекратившегося по сей день, человечеством. Таким же честным единством, как львы, как крысы, как олени, как тасманские дьяволы, как орлы или воробьи. В единстве этом никто не лучше, не хуже, все делают одно дело: спасают среду обитания, вместе стараются выжить в почти задушенной природе.

А в свободные часы и праздники пусть каждый гуляет как хочет. С одним условием, чтобы праздничный бифштекс был без крови.

Русские, конечно, перепугаются: пропадёт богатство национальных красок. Ничего не пропадёт, каждый волен бить дробцы или чечётку, орать в микрофон или петь жаворонком, носить сарафан или бикини.

Как хочется поверить, что есть выход ! Как хочется поверить в свою страну !

Трудно быть евреем в России.

Но куда труднее быть русским.

Таня Корсунская

Звёздной млечности связь туманная

И до Главного не дойдешь.

Души свежие - раны рваные,

И луны качается брошь

Мужики, нальём за рождение

Рыжей звёздочки над Днепром.

Принимай, Господь, пополнение

Рота пятая, Игорь Гром.

Как шутили мы: “Конопатее

Только клоуны-циркачи”...

Слезы горькие - вы предатели

И "горючее" не горчит.

Таня Корсунская

Я хочу это запомнить и оставить это фото здесь.

Это не 1941, это март 2022, Харьков. Цветное фото я сделала чёрно-белым.

Это фото можно назвать «Февраль, март 2022, вокзалы Украины».

В таком поезде после нескольких суток, проведённых на Киевском вокзале, уехала моя коллега с дочерью и маленькой внучкой.

Так всё и было с её слов, как в этом тексте.

… Эвакуационные поезда из Киева отходили забитые, напряженные и тихие.

Растерянные, перепуганные дети, нервные животные, утомленные и изможденные люди. Кому-то везет сесть на место, остальные просто падают на пол в проходах и тамбуре. Вещей минимум, но они занимают всё то пространство, что ещё оставалось.

Поезд отъезжает от вокзала и практически сразу в салоне гаснет свет. Со стороны дверей шепотом передают указания: никаких телефонов, яркого света, включенного интернета или, упаси господь, геолокации. Все послушно гасят экраны. Темно. Тихо. Поезд аккуратно крадется между таких же темных полей и сёл. Где-то замирает, где-то делает резкий рывок.

Дети начинают капризничать - мультики, в туалет, конфетку, походить. Походить негде, в туалет-то надо пробираться разве что по воздуху. Но все всё понимают, поджимают ноги, стараются пропускать. Родители всеми силами как-то успокаивают малышей, но только лишь один конец вагона стихнет - просыпается второй.

Проходит час, другой. По нормальному графику уже должны были бы подъезжать к Виннице. Говорят, что в Виннице будем не раньше, чем через два часа, и, возможно, остановки не будет. Кто-то пробует возмутиться, но их быстро зашикивают. Дети засыпают. Становится жарко и не хватает воздуха. Скучно. Страшно. Хочется пить, но помним, что в туалет не набегаешься.

Впереди появляются огни Винницы. Поезд пролетает её без остановки. Следующая потенциальная остановка - Хмельницкий. Когда прибытие - неизвестно.

Ползут часы. Дети просыпаются и всё начинается по кругу. Впереди вновь огни. Поезд замедляется, в салоне включают свет. Все жмурятся, достают телефоны, лезут проверять обстановку.

Прибываем на вокзал. В салоне объявление, что стоянка 5 минут. Часть людей начинает хаотично хватать вещи, детей, котов и пробиваться к выходу. Выскакивают на перрон, но особенно свободней не стало.

Внезапно в тамбур с разбега закидывают огромную клетчатую базарную сумку, за ней ещё две, а потом ещё одну затягивают две женщины. Люди начинают немного бухтеть, мол куда ещё, тут и так развернуться негде, а вы ещё и с сумищами. Им кто-то отвечает, что может там животные, что вы тут это начинаете.

Женщины внимания не обращают. Скупыми, видно уже отточенными движениями, быстро открывают сумки и начинают кидать в руки тех, кто поближе, какие-то пакеты.

- Быстро, передавай дальше, 3 минуты осталось!

Люди послушно передают дальше. Одна сумища пуста, за ней ещё две. Люди по салону просыпаются и пытаются понять, что им тут пихают в руки.

Одна из женщин громко кричит в салон:

- Дети малые есть?

- Есть!

- Сколько?

- Где-то 20.

Открывает последнюю сумку, вытряхивает из неё пакеты.

- Передайте мамам!

И по салону как волной: "передайте мамам, передайте мамам...".

Поезд дергается. Одна из женщин быстро хватает пустые сумки, вторая выбрасывает остаток пакетов прямо на пол, и обе выпрыгивают на перрон.

- Люда, вода!

В тамбур с размаха закидывают блок воды, за ним ещё один. Поезд тронулся.

Люди, как отмерев, начинают открывать пакеты, что там им всунули в руки. В каждом кулёчке: три овсяных печеньки, бутербродик с сыром, бутербродик с маслом и колбасой, яблоко, две шоколадные конфеты, несколько "рачков". В пакетах, что передавали мамам - пара памперсов и три пачки детского питания.

Вновь гаснет свет. В салоне тихо, но шуршат обёртки от конфет, кто-то просит передать воду. Говорят, что дальше Тернополь, но остановки может и не быть.

Темный поезд крадётся меж темных полей и сёл.

Anastasia Haridzhuk.

Оригинал фото в первом комментарии.