Александр Гутин

ШЛА ИЗРАИЛЬСКАЯ ВОЕНЩИНА

Полудевочка–полуженщина,

Заплетя под беретом косу,

Шла израильская военщина

С конопушками на носу.

Вещи есть для других непонятные,

На земле не поймет большинство

Для чего ей рожки автоматные,

Да и сам автомат для чего?

Для чего и когда повенчаны,

Это что же за времена,

Полудевочка–полуженщина

И неженское слово «война»?

Только жалость отбросьте в сторону,

И не стоит вменять в вину,

Она делит с мужчиной поровну

Эту боль за свою страну.

Как никто на земле притягательна,

Она здесь, в этот трудный час

За детей, что родит обязательно,

И за каждого здесь из нас.

Улыбаясь в ответ застенчиво,

По Бат–Яму одна, налегке

Шла израильская военщина

С Кока-Колы бутылкой в руке

***

Живи, моя смілива Україно!

Святися, нездоланна янголице,

Даруючи світам героя-сина,

Продовження своє хоробролице!

І знов - трагічне небо над тобою,

І осінь так пронизливо палає,

Як лине кров твоя до болю й бою -

В сторіччях багряніє, не вщухає...

Але ж ти сяєш Всесвіту, перлино!

Я по очах твоїх і по піснях

Всім серцем відчуваю: ворог згине!

Бо вічна кожна нинішня хвилина,

І над тобою злиті воєдине

Сузір'я "Сіль землі" і "В небо шлях"!

Сергей Шелковый

Я не помню, как выглядит осень

Без сирен, без испуганных глаз.

За вопросами снова вопросы,

Шелестят мне обрывками фраз.

Васильковое небо распято

На крестах обожжённых церквей,

И ветрами срывает заплаты

Окаянных, дымящихся дней.

И мои города сиротливо,

Прижимаясь друг к другу в дымах,

Бродят ночью дорогою длинной,

Повторяя свои имена.

Я не помню, как выглядит осень

Без сирен, без испуганных глаз…

Игорь Маркес

В краю, де колись колихалися квіти,

Де жили лелеки і сови вухаті,

Ходило, як привид, розстріляне літо,

І спало в підвалі в покинутій хаті.

Кружляли хвилини, кружляла планета,

Кружляли ракети над степом і світом.

І чути було, як ревуть кулемети

В краю, де ходило розстріляне літо.

Спотворили вишні розстріляні гільзи.

І гризли каміння вітри-суховії.

І літо несло у маленькій валізі

Розстріляні нерви, і душі, і мрії.

І гмикало носом, і хмурило брови

І чуло, як брязкає небо залізне,

Коли намагалось відмити від крові

Маленьку, червону жіночу валізу.

Хиталося чорне, розстріляне жито.

Казились від голоду пси волохаті.

Куди ж я подінусь? – Питалося літо.

На кого покину розстріляну хату?..

І всі кулемети гарчали так близько,

І літо ховалось від залпів гармати

В ярку де, конала розстріляна кицька,

А поряд – пищали її кошенята.

Альона Васильченко

Не свари мене, Господи, не суди:

у ненависті цій - не моя вина.

Вони іроди, Господи, нелюди.

Вовкулаки. Безбожники. Сарана.

Щоб їм гниллю просякли усі слова.

Язики покрутились, як мотузкИ.

Щоб їм очі видряпувала сова,

а серця - розліталися на друзки.

Щоб їм болю і лиха - та звідусіль.

Щоб їм пащі звірячі, а не роти.

Щоб застрягли у горлі і хліб, і сіль,

а долоні - спеклися до чорноти.

Щоби бурі кружляли, а не вітри,

не до щастя жилося, а - до біди.

Не дивися так, Господи, не свари:

Вони ж нелюди, Господи. Не-лю-ди.

Альона Васильченко

Вівторок чорний, як смола.

Усе змиває люта хвиля:

дороги, храми і могили,

розбиті вікна й дзеркала.

Вода ковтає щемність дня

і стогне в передсмертних корчах.

І хвиля застеляє очі

сліпих, маленьких кошенят.

Вода ковтає стіни, дах,

людську господу і обійстя,

і тоне матіоли листя

в старих, затоплених садах.

І плаче дівчинка мала,

з очима, наче дві фіалки,

що хвилі проковтнули ляльку,

яка улюблена була.

Не бігти. Не перебрести.

Не ходять ноги у бабусі.

А мимо пропливають: гуси,

дахи будинків і хрести.

Альона Васильченко

Зараз буде багато букв.

Коли в мене питають, ЯК Я – я не завжди знаю, що відповісти, щоб зробити це чесно. Можливо, те, що я напишу нижче – стосується суто мене, але зараз – про моє осмислення цієї війни і Себе в ній.

Я акцентую саме на слові Себе, тому що я – там, де я є: не під кулями, не в окопі, не в Бердянську або Краматорську. Я – вдома. І незважаючи на це, в мене над будинком біля моря кожен день летить всяке залізне, нашпиговане вибухівкою гімно, яке реве, як літак, який іде на посадку.

Так от…

Ви хоча б раз питали себе: що я відчув(ла) у перший день, коли все почалося? Я раніше відповідала: страх. А зараз зрозуміла, що ні, не страх. Я відчула неможливість Жити далі. Тобто: почалась Вій-на.

От якби раніше вас запитали: як ти можеш померти? Варіантів було би: від аварії до цирозу. Скажіть чесно, хоч хтось по-справжньому із вас думав років 5 назад, що може загинути під час війни? А бач, як воно буває, що життя щось плюсує.

І це питання «Як жити під час війни» - напочатку просто пульсувало у мене в голові.

Війна – стереотипна. І зрозуміти війну можна лише живучи у ній. Тобто якщо ви думаєте, що знаєте щось (із книг, фільмів, свідчень очевидців, завдяки власній емпатії) – це все повна фігня. Зрозуміти «градус» і логіку подій можна тільки зсередини. Більше того, існує ще 2 цікавих моменти: мій досвід війни став би шоком для тих, хто не переживає цього, але для мене шоком би став досвід когось із Маріуполя або Ізюма. Словом, усе пізнається тільки на власній шкурі. А другий момент – це те, як починає працювати твій мозок і психіка загалом.

Наприклад, у перші дні і машина за вікном, і ракета, і мопед (не дай бог), і бензопила – усі звуки були практично схожими. Потім мозок починає «розсувати» їх, складати по поличкам. Потім – щось новеньке: звук винищувача над дахом в 4.00. Як звучать військові навчання, як свої ракети і як – чужі. Потім приходить усвідомлення – чого варто дійсно боятися, а чого – ні.

І далі вся картинка стає цілісною.

Так от, коли картинка стає цілісною – приходить усвідомлення того, що під час війни Жити Можна і Треба.

У мене не пройшло ніякої переоцінки, чесно кажучи, крім однієї – ЧАС. Я вважаю себе людиною досить змістовною, навіть послідовною – і до війни, і зараз я хочу тих самих речей і досягнень, я не стала ні добрішою, ні жорсткішою. Я залишилась Собою, але подумала про ЧАС.

От буквально: боже, як же його мало. Не в плані, що зараз тобі прилетить у лоб – а в тому сенсі, що скільки попереду взагалі? 30 років? 40? А перевести все це у дні і розташувати у вигляді таблички на малюнку? Просто мізерна кількість днів.

Цей висновок зробила я або війна? Знаєте, кажу вам чесно: війна. Якби не вона, я б не змогла, мабуть, дізнатися про таку шалену мобілізацію своїх ресурсів. А іще – особисто мені захотілося Реального життя.

Просто Жити: працювати у колосальному темпі, сміятися, плакати, робити щось кожної хвилини, добиватися того, чого завжди хотілось, отримувати результат, знайомитися з новими людьми. І все це – без онлайн-ефіру.

До того ж, стрічка моїх соцмереж практично перетворилась у некролог, і це робить мені боляче. А мені і без того болить.

Я не про те, що відійшла на дистанцію від подій. Абсолютно. Я (fuck!) військовий експерт. Можу виступати замість Світана (це самоіронія, якщо що). Тільки нещодавно мого двоюрідного брата поклали в госпіталь з Лиманського напрямку. У нас тут на березі – «ракетна вечірка» з невеликими перервами у кілька днів. А чувак, який мене заспокоює на ніч – це Сергій Братчук зі своїм класичним: «а хто буде не чемний і зніматиме приліт, до того вранці постукає СБУ. Надобраніч, шановне товариство (котики)».

Це не дистанція – це режим максимального енергозбереження. Це дозволяє не боятися і чекати. А максимальне енергозбереження – це твоя особиста максимальна ефективність.

Знаєте, який мій скарб за ці майже півтора роки?

Байдужість до всякої фігні.

Раніше я часто переймалася за всяке: хтось якийсь коментар написав, що я не знаю, як слово писати правильно)), хтось прислав, що в мене зад затовстий або захудий, хтось по фірмі скаржиться на співпрацю, хтось чимось не задоволений. І я Думала про це! Мало того, навіть переживала і інколи жувала соплі.

Зараз – Велика і Жирна Крапка. Це зникло. Цього немає. Немає неважливих проблем. Усе, що можна вирішити – не проблема. Чого не можна вирішити – проблема, але вона не вирішується. Ти живий – круто. Ні – це проблема. Ти працюєш? Круто. Багато роботи – це не проблема, а щастя у цей час. Мало роботи – не проблема, працюй більше і буде щастя. Не хочеш працювати більше – твоя проблема. Боїшся обстрілів – іди в підвал. Не боїшся – спи собі, тільки не скигли і не ний.

Словом, я зрозуміла, що 87% моїх «проблем» раніше – просто «пшик». Їх не стало. Вони розчинилися у війні, наче у кислоті.

В режимі енергозбереження мозок сам продиктував мені людей, з якими я близька зараз: і серед цього короткого списку багато тих, хто був на третьому і навіть тринадцятому плані до війни. Це схоже на павутинки, які потягнулися від мене до них і від них до мене. А дехто із тих, хто був близький – став далеким. Мабуть, це іще один «закон» війни, який активувався з початком всього.

За весь цей час я зробила надзвичайно велику роботу, хоч і не розповідаю про це: мою книгу майже повністю переклали для видання у США, я написала роман і збірку оповідань, майже зібрала нову збірку віршів, написала кілька пісень, підняла з самого дна фірму, яка фактично зупинила роботу у перші місяці війни, познайомилася з чудовими людьми, купила кота крихітку-Чакі, схудла на 10 кг і накачала собі фігуру, виступила перекладачем бізнес-книги з англійської мови, стала наративним дизайнером (директором сюжету) розробки комп’ютерної гри крутою ай-ті компанією, зробила ремонт (бо від тих вибухів пішли тріщини в палець), пофарбувала волосся у жовтий, бо темного і так стало забагато навкруги. Я взяла себе за волосся – і витягнула із болота, яке називається «страждати і боятися». Я працюю по 15-16 годин на добу. Можливо, тілу і не досить добре, але мозок каже мені – все ок, якщо потрібен такий темп саме зараз – бери і роби. А я довіряю і тілу, і розуму.

Знаю людей, які не можуть мобілізувати себе. І вони мають на це повне право. Знаю тих, кому набагато гірше, ніж мені – і вони справляються, можливо навіть краще, ніж я.

Я часто задаю собі питання: якби цього не сталося, чи змінилось би моє ставлення до часу? І, відверто кажучи, знаходжу одну відповідь: цього не могло не статися. Я – тут, а значить так треба. Тим більше, я – жінка і це мій вибір. А значить 200%, що скиглити, нити і жалітися не можна і навіть аморально.

Ось такі слова вилились як підсумок всього цього часу.

Цінувати час. Не робити паузу. І не робити із себе жертву. Бо Одеська область, хоч і потерпає від агресії, але то не Буча і не Маріуполь.

Я не знаю, для чого все це написала. Хотілося вже давно, але не могла нормально сформулювати думку. А вона – у необхідності Жити, якщо це можливо і доступно.

Я вірю: ті, хто протримаються під час війни, отримають «імунітет» на усю хєрню, яка може статися у житті. Бо часу – і так небагато.

Моя ідеальна формула: Не вимагати уваги – Не скиглити – Працювати – Допомагати у міру можливостей.

І сміятися)). Без почуття гумору зараз ніяк. Кажуть, що той, хто сміється, живе довше.

Я тестую цю версію.

Це жорстоко і незбагненно.

Може в цьому й моя провина.

Дві години назад за мене

невідомий солдат загинув.

В нього - холод, а в мене - протяг.

В нього - "нуль", а у мене - справи.

Пролилися на теплий одяг:

в нього кров, а у мене - кава.

Вітер бавиться; дощ скажений

не вгамується у долині.

Дві хвилини назад за мене

невідомий солдат загинув.

В мене - ліжко, а в нього - вирва;

й переляканий крик зозулі.

В мене раптом в висках зболіло,

а у ньому - чотири кулі.

Так жорстоко і так буденно,

мов життя й потойбіччя змова:

Дві секунди назад за мене

невідомий загинув знову.

Вітер бавиться, свище хижо.

Мій годинник рахує всюди:

Рік. Хвилина. Година. Тиждень.

Дві секунди. Одна секунда.

Альона Васильченко

Напиши про життя. Каже Ніч, вимикаючи світло.

Стільки болю, а ти - про життя і любов напиши.

Про буремні вітри, і на пагорбах зілля розквітле.

Про маленьке зерно, що грудьми годували дощі...

Напиши про казки, що читала бабуся і мама.

Про дрімучі ліси, де сьогодні точаться бої.

Як гойдається сон у колисці з густого туману,

і навколо сидять ластів'ята або солов'ї.

Напиши про зірки, що заплющили очі й змовчали.

У хвилини гіркі, зневажаючи горе, - радій.

Щоб зів'яла біда, отруївшись своєю печаллю.

Щоб втопилась війна у безмежному морі надій.

Напиши про любов: соковиту, вишневу і пізню.

Про часи, у які, ти смієшся, неначе дитя.

І коли за вікном розлітаються круки залізні,

я благаю тебе. - Каже ніч. - Напиши про Життя.

© А. Васильченко

Полна прискорбного трагизма

Судьба орущих площадей.

Идея русского фашизма -

Синдром дисфункции идей.

Он проникает в человека

Без травм, и капельниц, и клизм.

Фашисты в двадцать первом веке

Кричат, что победят фашизм.

Он прост. Он вознесен в портреты.

Он некий создаёт "уют".

Его незыблемые скрепы

На каждом метре раздают.

Он стал обыденностью жизни

Когда-то неплохих людей.

Идея русского фашизма -

Противоречие идей.

Он - пуст. Он вкусен и всесилен.

Он за "дедов" и "повторить".

Он расползается в России,

Как будто ртутные пары.

Вдыхай отравы этой чистой -

Она очнуться не даёт.

Меняют русские фашисты

Свои идеи, как белье.

Он- пот стареющих министров.

Он - скрип орудий и гробов.

Он бьёт нагайками со свистом

По спинам собственных рабов.

И бродит по Европе призрак

(Никто и звать его Никем)

Карикатурного Фашизма

С дубиной ядерной в руке.

Алёна Васильченко

"Дайте мне точку опоры и я переверну Землю."

***

Каждый новый день сокращает жизнь

на один новый день.

Неосознанно пролетевший час

сокращает срок мой земной на час.

Кто же тот человек под моим окном,

собирающий в шляпу, повёрнутую вверх дном,

каждое слово мое, каждый вздох, а порой и жест?

Годовые кольца Земли насаживающий на шест.

На волшебную ось, про которую знал Архимед.

Ось, конечно же, есть, только точки опоры нет.

Человек под моим окном, он растёт со мной,

и никак не могу повернуться к нему спиной.

Вот уже мы с ним вровень, глаза в глаза.

Обо мне он всё знает, а я о нём — ни аза.

А под нами не опора, а откос.

И три точки, три тире, три точки: SOS.

21.10.23

Марина Гершенович

Взлетает и начинает кружить, кружить,

Высматривать, кто там виден на кромке леса.

Его уничтожит за то, что он смеет жить.

Её уничтожит за то, что она прелестна.

А этого неразумного на руках

За то, что тот пахнет страхом.

Он любит страх.

За то, что идут дорогой своей прямой,

Плечами касаются, и говорят гортанно.

За то, что у них есть право идти домой

И быть друг другу светом, слезой и тайной.

За то, что сами себе свой великий суд.

За то, что этого маленького несут.

Взлетает и начинает кружить, кружить,

Промчится горячий ветер, песок поднимет.

Глядит, как она лежит, и как он лежит.

И этот незрелый тоже лежит под ними,.

Как будто бы горсть земли у земли в горсти

Как будто они пытались его спасти.

Взлетает, но ветер перья дерёт ножом

И рвёт крыло на прутья, ошмётки, ветошь,

Он падает наземь - растерзан, разоружён,

Туда, где они лежали. Но их там нет уж,

Один лишь контур, примятой травы квадрат.

И он лежит теперь.

А они летят.

Летят, и не смотрят вниз, и не чуют смрад,

Не видят того, кто лежит на траве примятой.

И тот, в середине, забыл, что бывает страх.

И пахнет сухим цветком, молоком и мятой,

Не горсть земли, винограда тугая гроздь.

Летят - и свет их пронизывает насквозь.

Плечами касаются и говорят:

- Болит?

- Уже не болит. А как у тебя?

- Терпимо.

- Малыш напугался. Пускай по дороге спит.

Разбудим потом.

- Так славно, что ветер в спину.

- Мы будем всё время рядом?

- Да, милый мой.

- А мы домой?

- Теперь навсегда домой.

#IStandWithIsreal #світлопереможетемряву

Аля Хайтлина

604/14

Один - говорлив, умён,

Пишет посты в фейсбуке,

Мол, надо быть выше схватки.

А этот - список имён,

Боясь ошибиться в букве.

Пишет.

Кладёт закладки.

Так много, в глазах рябит,

Не вышло ли опечатки?

Так много - проще простого.

Ветер свет теребит.

Утро подходит шатко.

Сколько там?

Полшестого.

Подумаешь, пара букв,

Соломинки, лепестки.

Ариэль или Ари?

Как волосы липнут ко лбу.

Как щёки от слёз жестки.

Гудит.

Надоели, твари.

Встань хоть, попей воды,

Шею хоть разомни,

Утро, а ты не спавши.

Нет часов у беды.

Нет времени, извини.

Нельзя не писать о павших.

О спящих в тени дерев -

Ариэль (божий лев)

Тали (агнец господень).

В одном саду возлегли -

В саже, в густой пыли.

Как скулы от боли сводит.

Нельзя не писать имён.

Побольше чернил готовь,

По коже коли иголкой.

Забудешь хоть об одном -

И всё повторится вновь.

Как сухо во рту.

Как горько.

Солнце вползает кривыми

Лучами ему на стол.

О павшем, как о живом.

И видеть их всех - живыми.

И он добавляет имя

И трёт глаза рукавом.

И он добавляет имя

И трёт глаза рукавом.

Рукав промокает насквозь.

Он добавляет имя.

#IStandWithIsrael #русскийвоенныйкорабльидинахуй

Аля Хайтлина

Возвращалась с парижской конференции PostRussia— организованнный Форумом свободных народов. https://en.wikipedia.org/wiki/Free_Nations_of_Post-Russia_Forum

По дороге открыла мессенджер— все слали ссылку на тот самый эфир «Живого гвоздя».

Посмотрела и закрыла с омерзением.

Забит последний гвоздь в гроб медиа, что живым назвать никак нельзя и уже давно.

«Актуалочка».

Очередной пример бесчеловечности и даже ачеловечности уменьшительных в русском языке.

Писала об этом недавно.

Не удивлена.

Не шокирована.

Язык всегда говорит больше говорящего.

А то, что хорошие.ру и плохие это континуум, пресс секретарь Мединского соратница Венедиктова тоже не ново. Никто не помнит словосочетания Леся Рябцева?

А вот форум PostRussia— организованнный Форумом свободных народов в Париже мне представляется куда более актуальным событием. Но о нем не расскажут ни живые гвозди, ни дохлые винтики империи.

Собрались представители Калмыкии, Башкортастана, Удмуртии, Якутии, народов Сибири и многих других. Были французы, литовцы , украинцы: голландцы, англичане, итальянцы.

Говорили о будущем. Будущем, к которому нужно готовиться прямо сейчас.

Говорили от первого лица о том, о чем русская оппозиция любит рассуждать в третьем.

Говорили по-английски .

И это тоже важно.

Какой контраст с тем, что звучит в замурованном в собственной повестке русскоязычном фейсбуке. Теперь поголовно с Израильскими флажками. Даже (или особенно) те, кто за полтора года не смогли найти в себе слов поддержки Украине.

Впрочем, это хорошо ложится в общую виктимную психологию безответственности. Быть «новыми евреями» и настаивать на этом хорошие.ру начали задолго до 7 октября.

Не удивлена.

Не шокирована.

Левых интеллектуалов сейчас принято выставлять в лучшем случае эдакими недальновидными молодыми дурачками, а в худшем — врагами рода человечества. Побочный (и думаю, не случайный) продукт участия РФ в деятельности ХАМАСа — правый поворот сознания. Смычка хороших с плохими завершается на наших глазах. Трудно не увидеть этой пропагандистской ГБ-двухходовки.

Правый поворот и мотор ревет.

Хор якобы поборников демократии и цивилизации пользуется чудесным термином «левак» как главным ругательством. Террористы и те ушли на второй план. Зато террорист #1 рад-радешенек.

Вот и Грета Тунберг снова вышла на первые полосы со своей вполне ожидаемой пропалестинской позицией , но дело не в этом, никто не предлагает к ней присоединяться или под этим подписываться, а в том , почему именно эта девочка уже давно традиционно является лакмусом—особенно у возрастных пост-советских мужчин. Причины на поверхности. Ненависть к ней и любым ее вербальным декларациям несравнима с претензиями к провалу правого правительства и лично Нетаньяху унесшего столько реальных жизней. Но we stand with Israel не предполагает таких сложных оттенков черно-белого. Особенно по-русски.

Мир в очередной раз перевернулся. Деколониальный дискурс стал оправданием терроризма.

Значит ли это, что он не нужен и не актуален? Что прямо сейчас последняя империя не ведет чудовищной колониальной геноциальной войны? Что нет ни колоний, ни империй? Нет оккупаций, нет притеснений, нет дискриминаций? Значит ли это, что сам вектор справедливости и внимания к уязвимости , пересмотра и ответственности за прошлые преступления, ознаменовавший нашу эпоху, теперь полностью обнулен? Нет, конечно.

Но то, как радостно торопятся ее обнулить именно хорошие.ру/.il очень характерно. Причина?

Всё та же «белая хрупкость».

Ди Анджело. Эту книгу мы тоже недавно разбирали со студентами. Невозможность «хорошего белого» признать свою зараженность расизмом. И агрессия как основная реакция на разговор об этом. Знакомо, не так ли?

И речь не только о бесконечно транслирующийся из века в век нарративах о «туземцах, которым принесли свет цивилизации», а в самой аннигиляции не только субъектности, но даже реальности другого. Тебя нет. Ты не существуешь. Тебя придумали злые силы/враги/КГБ/ леваки. Мы знаем лучше. А тебя мы про твою идентичность и самоидентификацию спрашивать не будем. Зачем? Тебя же и свои не спрашивают особо. Это у вас культура такая. Дикари.

Can a subaltern speak? — эту классическую работы Спивак мы разбирали на блестящем занятии Michael Yudanin как раз вчера.

Увы, прискорбно наблюдать, что нынешние русскоязычные фейсбук-мемы о несуществовании палестинцев в этом смысле ничем не отличаются от антиукраинской пропаганды Мединского. Как будто именно эта логика и риторика нужна, чтобы быть на стороне правды, солидарности с израильтянами и осуждением резни младенцев.

Впрочем, недавно представители одного из кавказских народов пытались мне объяснить то же самое и про армян. Их же не существует. А к тому древнему народу нынешние не имеют никакого отношения. И вообще нация рабов и подсобников русских колонизаторов. Пришлось на этом вежливо минимизировать общение.

В телефоне опять гудит воздушная тревога. И я отчетливо слышу эхо расширяющейся информационной и даже эмоциональной пустоты. Сегодня израильский дискурс и для хороших.ру, и для свежевыпеченных из них же хороших.il тыквенной алии куда комфортнее, чем украинский. Тут есть все необходимые привычные ингредиенты, чтоб оставаться в рамках привычной картины мира: хорошими и даже жертвами (чаще всего номинальными— за исключением людей, чьи родные и друзья действительно пострадали от рук террористов — их это, разумеется, не касается). Украинская война РФ таких возможностей россиянам и людям русской идентичности не оставляет. О том и твержу. За то и ненавидят. Кому хочется быть плохим, когда так легко (о)казаться хорошим? И снова очко Пу— Ближний Восток оказался глобально ближе к телу, а украинцы привычно отодвигаются в слепое пятно. Еще одна актуалочка-двухходовочка.

Катя Марголис

На детей, говоришь, вся надежда?

А они: -"погоди обнимать, где же наша одежда?"

Ты им в руки суешь униформу, ботинки-берцы,

завязать помогаешь у сумки походной концы.

Остальное им выдадут там, где сегодня их ждут.

Пуповины давно уже нет, но болтается жгут,

что упруго натянется, стоит им выйти за дверь.

И он то, что тебя с ними прочно связует теперь.

За него не ухватишься и не потянешь к себе

тех, кто вышел за дверь, кто уже им повязан в борьбе,

но потянет тебя приоткрывшийся в бездну портал,

словно кто-то кишки на сердечник беды намотал.

23.10.23

Марина Гершенович

Забит последний гвоздь в гроб медиа, что живым назвать никак нельзя и уже давно.«Актуалочка».

В Израиле уже раздаются голоса - лишить ее гражданства.

А мы имеем пример, как за зарплату человек опустился на самое дно. Глубже и грязнее не бывает.

Sapienti sat ДИПОЛЬ (Дискуссии. Информация. Политика.)

Пусть мир ужаснется в своей слепоте,

В своем нежелании видеть.

Пусть мир ужаснется в своей глухоте,

В своем нежелании слышать.

Пусть мир устыдится, что дьявол - их друг,

Безжалостней зверя любого.

Пусть мир устыдится, поняв это вдруг:

Они - оскорбление Бога.

Убийцы, невежды, лжецы и лентяи,

Живя на подачках который уж год,

Мечтая добраться до девственниц Рая,

Взрывали нещадно соседний народ.

Пусть мир устыдится,

Пусть мир ужаснется…

Простите нас, милые детские лица,

Простите нас все, кто уже не проснется.

Пусть мир устыдится,

Пусть мир ужаснется…

Что право на жизнь

Нам так тяжко дается.

Люба Зафран-Френкель

https://www.tiktok.com/@_irina_vesna/video/729196829800087...

или здесь:

https://t.me/BerezaJuice/38050

Video

Воин Цахала читает стихи Бориса Штейна.

Вертолетчик

Борис Самуилович Штейн

Я вторгаюсь в его столицу.
Я лечу на исходе дня.
Я убью моего убийцу,
Чтобы он не убил меня.

Я ему говорил, бывало:
- Откажись от своих затей!
Разве солнца и неба мало
Для твоих и моих детей?

Ешь да пей, да живи в охоту,
Обихаживая семью.
Да работай свою работу.
Он заладил одно: "Убью!"

Сколько раз меня убивали!
Миллионы и больше раз.
И свинцом меня поливали,
И пускали в легкие газ.

Чтобы не был я шахматистом,
Пианистом и скрипачом,
Чтобы не был я футболистом,
Архитектором или врачом.

Но я выжил. На этом месте
Я добротный построил дом.
Я забыл помышлять о мести.
Утоляю себя трудом.

Только с ним не идет беседа.
Истребляет он мой народ.
Нынче - брата. Вчера - соседа.
Завтра выпадет мой черед.

Ну уж нет! Его песня спета.
И его не спасет ничто.
Отделилась моя ракета
И находит его авто.

Покидаю его столицу.
Позади языки огня.
Я убил моего убийцу,
Чтобы он не убил меня.

©

Sapienti sat ДИПОЛЬ (Дискуссии. Информация. Политика.)