БОЛЬ.Стихи и проза о войне.
Парень, вот так ты и входишь в угодья Европы.
Мухой зелёной впечатанный в стенку окопа.
Рядом осколки разбитого в хлам гороскопа.
В жалкую вечность ты парень шагнул, как с подножки трамвая.
“Мальчиком”, видишь, тебя я не называю,
Скажут: “Жалеешь”. И буквы мне поотрывают.
Ленин зазря надрывался «Учиться, учиться, учиться…».
Проще в парадной, помытой таджичкой, мочиться.
Сам ты волчонок и мать-одиночка волчица.
Вышел на двор, иномаркам чтоб харкнуть в умытые их лобовыe.
Чай, не дворяне старинных родов столбовые.
Мать озадачил - куда ей девать гробовые?
Две с половиною тыщи в матрасе запрятаны дома.
Мёртвая помнит рука потный краб полкаша военкома
Комья земли. Непонятной земли, незнакомой.
Мёртвая в небо нога - на манер перископа.
Парень, ты точно приехал.Конец автостопа.
Крот неторопкий выходит из устья окопа.
Вадим Жук
а я дочитывала и думала: какой же фразой автор закончит текст. И эта фраза была "Посмотрим, что я напишу об этом через год"
Что этой фразой он закончит, я понял быстро, да и написанное им далее тоже угадывалось в первых строках. Приятно было читать хорошо написанное, а поскольку все мы когда-то прошли начальную стадию эмиграции, пусть и не настолько вынужденную как этот парень со своей семьёй, то и их волнения с тревогами нам понятны.
Что он напишет через год, вопрос очень интересный. Я не думаю, что он с семьёй вернётся назад, я не думаю, что он изменит свои взгляды радикальным образом. Зато я полагаю, что его житейские дела отодвинут всё прошлое от него, и даже всё что сегодня для него
ещё довольно болезненно и остро, ещё переживается, оно уйдёт на десятый план. У него семья, у него дети, им НАДО обустраивать свою новую жизнь, и чем больше они будут в неё погружаться, тем меньше им придётся вспоминать старое.
Маленькое жизненное наблюдение из прошлого. Первое время, ещё месяцы, все приехавшие в Германию про себя пересчитывали цены в магазинах в немецких марок на рубли. Хотя никакие рубли в Германии в обороте не ходили, и по сути, никого не интересовали, но зачем-то все вели эти пересчёты. А потом это ушло само собой.... полагаю, за ненадобностью, и своей бессмысленностью.
конечно, время сделает свое дело, оно будет стирать, уменьшать аспекты , т.к. будут появляться новые обстоятельства, проблемы.
Вранці над неораним горОдом
Весело цвірінькають пташки.
...От і я тепер "з своїм народом" -
У глибинці, де всі дні важкі.
Де від ранку - дрОва на розтопку,
Воду від колонки - на собі,
Де через яри стежинку топку - у важких чоботях, у журбі...
Де лелека над селом кружляє...
Всі несуть нам - біженцям - щодня
Їжу, одяг... кожен - те, що має.
Де чекає трактору стерня...
Дощ - усі по хатах, наче хворі,
Вулиця порожна і сумна.
Туалет, ну звісно ж, тут на двОрі,
Та зате не чути, що війна,
Та зате не чути гуркіт "градів",
Не руйнують вибухи дахів,
Діти грають весело і раді
Мами їх. Цвірінькання птахів,
Під парканом хащі чистотілу,
Вишня рясно квітне у дворі,
Всі хатинки вибілені білим -
Радісна весна о цій порі
По землі крокує без упину,
Промовляє: спробуй, зрозумій -
Великдень прийшов на Україну!
Світлої нам Пасхи, краю мій!
Боже, переможем! Будем жити!
Чи Тобі все видно наверху?
Он де - за селом - вже сіють жито!
В нас немає іншого шляху!
Ольга Подлесная
##
О бывшем - как будто о мёртвом, с глухими слезами.
О том, что когда-то друг другу так славно сказали.
Сидели на кухне, смогли сформулировать строчку.
Смотрели весну, улыбались котёнку, листочку.
Вот тело живёт, говорит, улыбается, шутит
А ты в него смотришь - и кисло, и тошно от жути.
Ты помнишь, что кухня, что песня, что веточка, строчка,
Всё это пропало.
Осталась одна оболочка.
Я всё сформулирую сказкой тебе - по привычке,
Когда говоришь - оно проще, спасают кавычки,
Цветистая речь, голоса, имена и повадки.
Ребёнок лежит, засыпая, в уютной кроватке.
Жил-был человечек, внутри него жил людоедик.
Один соберётся гулять - и второй с ним поедет.
Пьёт кофе один - и другой тут же тянется к чашке.
И сложно им было вдвоём. Неудобно и тяжко.
Не спал человек, чтоб его людоедик не слопал,
Моргал, спотыкался, глазами усталыми хлопал,
Но всё же справлялся. И даже порой удавалось
Забыть о втором. Даже имя его забывалось.
Но вечно не будешь бороться - усталость сильнее.
Уснул человечек, склонил измождённую шею.
- Пожалуйста, бог, хоть сейчас пожалей и вмешайся.
Но нет, людоед не упустит отличного шанса.
Наутро встаёт человек - весь счастливый и цельный.
Не нужно бороться ни с кем и стоять под прицелом.
Всё стало понятно и просто, как пение птичек.
Встаёт людоед. Варит кофе. Мурлычет мотивчик.
- А что было дальше? Ведь правда его расколдуют?
- Не знаю, малыш. Я поверю в колдунью седую,
В прекрасного принца, в бабайку, в волшебную фею.
А в то, что его расколдуют - увы, не сумею.
О бывшем, как будто о мёртвом - с пустыми зрачками,
Он ездит по слётам, он машет флажками, значками,
Он шутит, как мы. С ним легко невзначай повстречаться.
И капельки тьмы из глазниц из знакомых сочатся.
- Но строчки останутся?
- Строчки остались. И память.
Как весело было взлетать и как горестно падать.
Как пахло на кухне любовью, вином и корицей.
Как всё, что нам дорого, более не повторится.
#русскийвоенныйкорабльидинахуй
Аля Хайтлина
Із необов'язкового. Так, розбираюся в собі.
#мыслиненичегонеделания
Соромно зараз у цьому зізнаватися, але треба.
Перед входом роSSiян до Херсона в лютому 22 року у нас із Борею була думка: "Може, вони справді вважають, що не нищать нас, а редагують і виховують"?
Ну, тобто вони не садистично жорстокі, а зарозуміло йо*нуті?
Ну, типу вони реально вірять, що ми - небезпечні фріки, і нас треба зупинити, бо ми і собі, і їм зашкодимо?
Ну, типу все-таки не хард Орруел "1984", а лайт Кізі "Пролітаючи над зозулиним гніздом" ?
Ну, типу, особистість - ніщо, порядок - всьо?
Ну, типу все-таки вони не ф@sssисти, а йо@нуті...
Глибини трагедії це не міняло, але, якби ми з Борею були праві, то міг би відбутися хоч якийсь діалог. Але...
Але ми були неправі.
Я зрозуміла, що ми помилялися ще до страшної сенсації Бучі та Маріуполя. Маленький, здавалося б, штрих розкрив мені очі.
У перші дні березня росіяни завезли і розвішали атеїстичне комуністичне знамено (не просто червоне, а ще й з іллічом, поряд із убрусом - Нерукотворним Спасом. Тобто "спасуни християнської моралі" поставили знак рівності між вірою і устроєм, що знищив мільйони вірян?
Вам буде смішно і соромно за мене, але я тільки в цей момент зрозуміла остаточно, з ким ми маємо справу (я завжди вірю, точніше змушую себе вірити, в краще до останку). Але тут оте примарне єдиновірство, що тримало в мені залишки хоч якогось терпимого ставлення до них, полетіло шкереберть. Стало ясно: у мене нема спільної віри з тими, для кого рай виглядає як ГУЛаг, а Бог як ілліч. Нема і не може бути нічого спільного у мене з тими, хто готовий не сам умерти за свої переконання, а вбити іншого.
На декілька днів тоді мені стало страшно до дрожу. Особливо від того, що наш регіон наче й від України з полегкістю відпустили, дали одірвати. Страшно, самотньо і соромно.
Як пояснити... Відчуття таке, що мене за якусь мою провину закрили в одній кімнаті із небезпечною твариною. Це по телевізору ведмідь - гарнюня, а в одному просторі, з якого нема виходу - це загроза, смертельна, відтермінована на дні чи й на хвилини... І навіть якщо він тебе не з'їсть, не скалічить одразу, навіть якщо знайде собі інший харч і ви якось прилаштуєтеся жити поряд... але... Я - людина!
Я НЕ ХОЧУ ПРИЛАШТОВУВАТИСЯ ЖИТИ З ВЕДМЕДЯМИ!
Я НЕ ХОЧУ рахувати вдих і видих, стежити краєм ока, чи, бува, не роздратувала його.
Я НЕ ХОЧУ ВИПРАВДОВУВАТИСЯ перед спостерігачами знадвору за те, що опинилася в пастці!
Я НЕ ХОЧУ ТАК ПРОВЕСТИ ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ!
Я ХОЧУ ВОЛІ!
"Моя провина тільки в тому, казала я собі, - що я вважала їх людьми. І закликала всіх своїх - з зберігати до них людяність і дати їм та собі шанс. Чи не занадто жорстока мені за це покара?"
Настрій був істеричний. Я ходила містом і наривалася на конфлікти і, мабуть, наробила б дурниць, аж тут Боріна хвороба мене прикувала до нього, відділила від суспільства і від загарбників на місяць. Я пропустила і мітинги, і перші зіткнення, і... адаптацію.
Коли на початку травня нарешті вийшла в місто, завішане російською агітацією, то нічого крім апатії не відчувала.
"Я не знаю, як жити, якщо вони тут назавжди.
Але я знаю, що я не втечу і бодай метр землі піді мною буде мій, а не їхній".
І раптом, у такому от настрої, мне спіткали два прекрасні відкриття. Перший дзвіночок, що вони тут ненадовго, був дещо символічний. Виявляєтся, нєсуни православія... забули принести православіє. Вони нічим абсолютно не забезпечили церкви, навіть там, де батюшки погодилися прислужувати їм, а не служити Богу.
Тобто, крадене вони туди принесли, а потрібне - ні. Катастрофічно бракувало свічок, ладану, хрестиків, календарів, маленьких образків тощо навіть в центральних храмах - налякані війною люди розкупали обереги, а їх не везли.
Нєсуни православія привезли прапорів безбожників-комуністів та ілліча, агітаційні газетки та білл-борди, але... ггг!... забули привезти православіє. Показовий парадокс.
Друге відкриття сталося уже після перших ударів ЗСУ. Рассєйци не везуть сюди будматеріали і не ремонтують адмінбудівлі? Мерія і Будинок профспілок стояли без скла, але з баннерами про "навсєгда" . Ну який "навсєгда", якщо ви для того щоб полагодити одну споруду, розбираєте іншу, робите сяк-так, времяночки? Ви ж самі не вірите в оте пісАноє пропІсямі "навсєгда" . Ви - тимчасові, й тут просто заробляєте і крадете, збиткуєтеся й лицемірите, поки можна. І усьо.
Знову ж, дрібниці. Але за них одразу зачепилася душа. Знаєте, що я відчула тоді? Перемогу. У червні 2022 року я зрозуміла, що ми, із нашим досвідом переживать навали кого завгодно, переживемо і цих, нами ж породжених у давні середньовічні часи. Ми виживемо. Ми залишимося собою. Ми зможемо.
І тоді мені стало легко.
Страх відпустив.
Настало таке торжество - не передати словами.
Я знала: навіть якщо нас не звільнять цього року, ми все одно не станемо росією. Бо я і є Україна.
Я І Є УКРАЇНА!
Я знайшла шпарину, до якої ведмедю не дістатися.
І... почала оживати й писати "Жизель і мир". Й одразу викладати уривки онлайн без страху - хай читають всі (соромно, що досі ніяк не впорядкую).
Ось таке зізнання.
П.С. Я більше не намагаюся знатися на сортах г...вна, тим більше чужого. Я не думаю над тим, де цілий народ, православний народ, звернув не туди.
Проте я тепер точно знаю, що мій, наш внутрішній Макмерфі - непереможний. Будь там що. А у нас таких - не один на всю палату ;) Політаємо :)
Алёна Маляренко
***
Хай сьогодні ніхто не помре. Хай залишаться всі живі.
Хай насняться червоні суниці в високій зеленій траві,
берег річки піщаний, густий очерет, дерев’яні човни,
що повезуть нас в минуле життя без війни.
Хай буде світло і дощ. Хай краплі падають на лице.
Хай тиша дзвенить над материнкою й чебрецем,
і купаються в ній кумедні пухнасті джмелі,
ліс над рікою тремтить у білій ранковій імлі.
Хай вітер куйовдить волосся. Хай усміхається син.
Хай пахнуть під хатою дрібні матіоли й гіркий полин,
а літо сідає за обрій, як сонце багряне й гаряче.
Це просто дощ. Просто краплі. Просто чомусь я плачу.
#графоманські_вірші
Юлия Илюха
ОДУВАНЧИКИ
... но всё же уступают холода
упрямым одуванчикам – и солнце
пасёт неприхотливые стада
рассеянных барашков где придётся –
так пьют они у ног моих росу
и тычутся головками в ладони,
как будто и сама я прорасту
сквозь этот прах земли моей бездонной
и вдруг доверюсь чьей-нибудь руке
в её порыве страшном и блаженном,
не зная, что задумал человек
во имя новых жертвоприношений,
когда весна приказывает жить
и капля крови жертвенника больше,
но тень войны стоит, как монолит,
на кладбище невинными обросшем.
Апрель, 2023 г.
Инна Куценко
###
Когда вернулся, было ветрено,
Ещё не сумерки, но к сумеркам.
Он позабыл, какие низкие
Здесь провода и облака.
Он вышел как-то неуверенно.
Ну вот и я. Неописуемо.
Хотя - ну что за шутки школьные -
Углы описаны слегка.
Он замер на вокзальной улице,
Где так тоска по вечерам густа
Где все стремительно прощаются,
А он вернулся - во дела.
Слова и время не рифмуются.
Так дети в школу после августа
За ту же парту возвращаются,
Но парта сделалась мала.
Опять ты в детские метафоры,
Как грязный чемодан, громоздкие.
Пора домой (на языке разгладь:
По-ра-до-мой. Йо-мо-да-роп).
Беда, по миру разметав твоих,
Теперь не дорожит подмостками.
Урок закончен. Убери тетрадь.
Нет, не кончается урок.
Он шёл под липами печальными,
Болело сердце - как порезался.
По парку, где когда-то с дедушкой
Фальшивя, песни распевал.
На красный побежал отчаянно
За отъезжающим тролейбусом.
Но не успел - а впрочем где уж там
Он никогда не успевал.
Насвистывал. Смотрел сквозь сумерки.
Дышал густым скрипучим воздухом.
Пора-пора-пора-порадуем
Пора-пора-пора-домой.
На парте старые рисуночки.
Мам, я зайду к друзьям, не поздно, да?
Беда грозила нам парадами.
Беда грозила нам тюрьмой.
Беда грозила. Предложение
Простое - из начала четверти.
Найди в тетради подлежащее
И зачеркни одной чертой.
Он шёл. Он продолжал движение.
Он так боялся перестать идти.
Забыть сияние дрожащее
И захлебнуться темнотой.
Какие потолки тут низкие.
Какие облака тут низкие.
Какие тропы невесомые
Как пахнет ветром и дождём.
А у тебя остались близкие?
Те, кто остались, те и близкие.
Урок закончен. Вещи собраны.
Идём, пожалуйста, идём.
Аля Хайтлина
Дощ оплакує жертву Ісуса Христа,
А в окопах промерзлі до душ хлопчаки
Розрахунки ведуть - по одному до ста,
І, на жаль, воскресіння для них - балачки...
Їм би сонячним квітнем любити дівчат,
Будувати й садити, й ростити синів...
Із будинків уламки конструкцій стирчать,
І в серцях не пробачення - праведний гнів
На того, хто прийшов руйнувати сюди,
Хто життя відібрав побратимів, тому,
хоч Святе Воскресіння і квітнуть сади,
Та не буде ніколи спасіння йому!
Я молитимусь довго за тих хлопчаків -
щоб живими у свій повернулися дім,
пригорнули дівчат, обійняли батьків...
А померлим - життя в воскресінні святім...
Та дощі нескінченні, як плач матерів
по загиблих синах - не вщухають, ідуть...
І змивають любов, що Господь сотворив,
залишають у серці ненависть та лють.
О, пробач нам, Господь, що не можем, як ти,
пробачати й любити своїх ворогів.
Може десь і існують безгрішні світи,
але наш переповнений горя й боргів.
Та на ранок, як сонце освітить сади,
очищаючи серце від чорних жахіть,
Він укотре воскресне, Він прийде сюди,
і пробачить борги, і любові навчить.
Хай весна безупинно іде по землі,
щоб здолати війну - нашу муку і хрест.
Алілуйя! Радійте старі і малі - Алілуйя! Спаситель із мертвих воскрес!
Ольга Подлесная
МАЛЯ
Смерть ходила навшпиньки,
щоб не збудити дітей,
кров'ю мазав одвірки
рік новий, попри те,
що різдво — не великдень,
різали не ягнят;
смерть заходила швидко,
бачила: спить рідня,
запускала салюти,
от вам свята, мовляв,
аби потім розкуто
пестити немовлят
без батьків та без дому,
гірше що — без братів —
їх раніше свідомо
родич вбив, бо хотів
захистити найменших
кров'ю людських ягнят
(він і богові збреше:
"первістки просто сплять",
то дарма, що у берцях
і серед дня в полях).
Смерть життям обернеться.
Смерть і сама — маля.
Инна Куценко
СОЛОВЬЕВ И ЕГО ПОМЕТ
Главный пропагандист России Владимир Рудольфович давно служит моделью для подражания. Все патриоты на его примере учатся, как нужно родину любить. Вот и сынок его единокровный тоже стал моделью. В ином, правда, смысле - ходит по подиуму. Что ж, юноша симпатичный, да и в модельном бизнесе нет ничего зазорного.
Единственное, что немного смущает, что свою карьеру он делает в городе Лондоне, то есть, в самом что ни на есть логове врага. И если он там не работает Штирлицем (что, конечно, не исключено), то у патриотической общественности могут возникнуть вопросы. "Как же так, Рудольфыч? - спросит общественность. - Ты нас призываешь живот свой положить за Отечество, а сынок твой в ЛондОнах отсиживается? А, может, он вообще ЛГБТ? Это ж форменное предательство, а то и измена!".
Ничего на это не отвечает Соловьев-старший. Молчит и желваками играет, как Тарас Бульба. Но в душе, должно быть, до боли, до судорог стыдится сына-предателя. А иначе как объяснить, что он требует, чтобы первый ядерный удар Россия нанесла именно по Лондону? Типа - "я тебя породил, я тебя и убью".
Исаак Розовский
КТО БОИТСЯ АТОМНОЙ БОМБЫ?
Байден боится, ангелоподобная Меркель боится, да и я опасаюсь. А что русские, которые, как известно со времен Евтушенко, войны отродясь не хотели? Теперь я знаю точный ответ на этот вопрос. И все – благодаря популярному среди «ватной» публики (извиняюсь, за неуместную аллитерацию) паблику, который именно об этом и спросил своих охваченных патриотическим угаром посетителей.
Результаты опроса меня удивили и отчасти порадовали. Оказывается, лишь 35% опрошенных жаждут, чтобы Путин поскорее бросил на мерзких «укропов» тактическую ядерную бомбу. Но две трети, несмотря на всю соблазнительность этого варианта, предпочли бы, чтоб «дядя Вова» этого не делал. По-моему, очень оптимистические результаты.
Иные скажут, что 35% «за бомбу» – это очень много. Да, много, но тут имеется один хитрый момент. Практически вся эта шпана уверена, что трусливый Байден не решится на ответку и, стало быть, «народу-богоносцу», включая и их – простых граждан, за это «ничего не будет». Вернее, будет, но «по-божески». В смысле – ну, подумаешь, изоляция, ну, санкции, ну, еще чего-нибудь. Главное, «живы будем – не помрем».
По-моему, в такой ситуации старине Байдену не остается ничего иного, как отбросить свои страхи (по-человечески вполне понятные) и загасить их воинственный энтузиазм, как гасят вонючий окурок. Для чего требуется доходчиво и наглядно объяснить всей ватно-патриотической шпане, что на этот раз «спуску не будет» и что они всенепременно «помрут вместе с дядей Вовой» или чуть-чуть опосля него. В противном случае, раньше или позже, но то, чего боятся все нормальные люди, обязательно случится.
Исаак Розовский
429:...
Нападение. Выстрел. Осечка.
- Ты жива?
- Да пока ещё ползаю.
Ненавидела смайлик "сердечко",
А теперь постоянно использую.
Вряд ли что подходящей отыщешь
Все слова на куски разжевали мы:
Постоянное:
- Слышишь ли, слышишь?
Непрерывно:
Жива ли? Жива ли?
Вынося остальное за скобки -
Всё неважное (нежное, важное)
Сообщение в красном осколке:
Я люблю. Хорошо, что жива, жива!
Хорошо, что не шла этой улицей,
Той, где смерть из расщелины лыбится.
Хорошо, что ты умница, умница
(И гораздо важней, что счастливица)
Щёки грязные - с белой полоской.
До корней почерневшее дерево.
Ненавидела смайлик со слёзкой,
А теперь ненавижу вдвойне его.
Нападение. Выстрел. Осечка.
В сером облаке солнце растаяло.
Я пришлю тебе смайлик сердечко,
Прочитай, прочитай, прочитай его.
#русскийвоенныйкорабльидинахуй
Друзья, мне недавно пришёл обратно остаток того, что вы переводили, когда ракетой был разрушен дом в Днепре. С вашего позволения я его переведу пострадавшим сегодня в Умани (и других городах), если кто-то знает надёжный адрес, скажите мне его, пожалуйста.
Аля Хайтлина
#непроповідь
Колись давно, ще до РФ, був у Москві царем останній із Рюриковичів - Іоанн Четвертий, Грізний. Теж любив завойовувати прилеглі землі, шукати заколотників та зрадників, шантажувати сусідів і слухати славослов'я придворних.
Тим не менш, про той період різні історики кажуть різне. Одні - що то був період величі та подвигів, і "ви всьо врьотє" про маніакальну жорстокість царя. Інші, й таких більше, - що то найкривавіший та найбезглуздіший період московської історії, який остаточно зруйнував пережитки київських та новгородських традицій знаті обговорювати щось із царем, і затвердив новий вектор абсолютизму і страху перед владою.
Покірне мовчаня ягнят уперше стало мейнстрімом: боялися всі, від бояр та дворян, до селян і скоморохів. Боялися навіть свавільні "пси государєви" опричники. Ніхто не був у безпеці, включаючи й тих, хто вмів тим скаженим царем маніпулювати. До того ж, будь-який царевий бздур трактувався як воля Божа. І церковників, священників, які намагалися сперечатися, захищати і Боже ім'я, і церкву, і себе самих від такого блюзнірства, репресували миттєво і з особливою жорстокістю.
Утім, я не історик і не буду блищати ерудицією. Про Іоанна, чи подобається він вам чи ні, ви і без мене почитаєте у відкритих джерелах. Я хочу звернути увагу на те, що близьке і цінне мені.
На митрополита Філіпа (на ілюстрації)
Коли безумний цар, скрізь стверджуючи, що він - живе втілення волі Божої, позбавився чергового митрополита, який навіть не засуджував, а радше відсторонювався від нього, то, щоб не виникало очевидного для народу парадокса (цар ну такий прям святий, а церква при нім - якась і безголова, і бездіяльна), то був покликаний із Соловецького монастиря представник знатної родини монастирський священик Філіп Количев.
Він, знаючи про неправомірність відсторонення свого попередника, пам'ятаючи про люту вдачу царя і усвідомлюючи небезпеку для себе, не хотів погоджуватися на посаду. Але, погодившись, не пішов на компроміс зі своєю совістю - залишився Божим, а не царевим слугою.
Поки цар його любив і загравав, намагаючись знайти собі в новому очільнику церкви друга, м.Філіп намагався впливати на нього і стримувати жорстокість самодержця, діючи й говорячи мудро й обережно. Він багатьох врятував і захистив у ті два чи три роки діяльності.
Коли ж безумний тиран зненавидів і його за непохитність, то м.Філіп не злякався, а навпаки, наче звільнившись від потреби бути дипломатичним, прямо став казати цареві правду - сувору, неприємну. Оскільки ж цар після того перестав його приймати у себе - написав йому прямого, правдивого, викривального листа.
Чим і поставив крапку.
Короткий період митрополитства завершився яскраво та трагічно - Філіп ПРИВСЕЛЮДНО і в присутності озброєної царевої охорони ВІДМОВИВСЯ благословити Іоана IV, і голосно завважив, що царя перед собою не бачить, а бачить страшного грішника та лицеміра.
(уявіть собі в такій сцені Путіна і Кирила - не виходить,правда ж?) А от Філіп закликав Івана Грізного до покаяння - при знатних і простолюдинах (на скріні нижче ви можете прочитати слова чесного священника).
Я можу тільки уявити собі ту лунку тишу, яка запала після них поміж переляканих людей та нахабних лизоблюдів - багато років ТАК НІХТО НЕ ГОВОРИВ ІЗ ЦАРЕМ. Люди вже думати розучилися, а тут ТАКІ СЛОВА.
На митрополита налетіли опричники. Вони били його, рвали волосся й бороду, стягли дорогоцінний священницький одяг, принизили його публічно.
Але - на мою нефахову думку - саме він повернув тоді московській церкві, яка вже прогнулася під державного самодура, ГІДНІСТЬ. Ціною власного земного життя - а прожив він після цього вчинку, як ви розумієте, недовго - Філіп нагадав людям про справжнього Бога і справжню віру, про вічність, заради якої не можна благословляти криваву руку.
Авторитет гнаного митрополита піднявся так, що звинуватити його в зраді та чарівництві, як тоді було модно, й стратити привселюдно - не змогли, бо побоялися, що беззбройний натовп просто може кинутися на стражу, звільнити Філіпа і рушити на палати царя-злодія. Натомість офіційно розвінчаного священника зіслали до монастиря, ніби то молитися за свої й людські гріхи, насправді ж його таємно вбили у монастирській келії (ремарка: убивство приписують Малюті Скуратову, який згодом став тестем нового царя - Бориса Годунова. Але родоначальником нової династії кату Бог не дав - його дітей і онуків спіткала трагічна і страшна доля в смутні часи, а царями після років покари Московії за гріхи стали предсиавники нової династії, Романови. То вбивство чесної і святої людини не допомогло ані Грізному,ані його поплічникам - родовід злодіїв обірвався, сама держава ледь не загинула й важко відновлювалася. Ну то вже не об них мова).
Я зараз часто згадую про митрополита Філіпа.
Бо... сучасній Росії, більше ніж середньовічній Московії, катастрофічно не вистачає отаких, як закатований митрополит, чесних священників, котрі б ризикуючи земним життям, в ім'я життя вічного, сказали б новому цареві ВВП правду.
Чому так?
Може, тому, що церкві потім ще не раз ламали хребет - найбільше Петро І і Сталін?
Може, тому, що зараз священник - то не про віру, а про кар'єру в духовно-культурній сфері?
Про то хай судить Господь.
Скажу лише, що для мене російська церква - то в першу чергу митрополит Філіп, то тисячі новомучеників ХХ ст., які не пішли на компроміс із комуністами, і то безіменні для нас сучасні батюшки, яких нині в РФ позбавляють приходів і таємно судять "за дискредитацію спецоперації". Вони для мене і є РПЦ, вони - шанс Росії вижити після ганьби і жорстокості, до якої вона опустилася. Бо вони і тільки вони - справжні служителі Божі, а не пихате й багате "вот ето вот всьо", яке у нас то поминають, то не поминають в молитвах
Мати духовний зв'язок із ними, гнаними за правду - честь для віруючої людини будь-якої конфесії у будь-якій країні світу. Неправедно судимі, невідомі, малочисленні, але праведні - такі, як убитий з волі грізного самодура митрополит Філіп.
Для них Бог - вищий від земного царя.
А віра - то правда, любов і милосердя.
П.С.
Скільки таких, для кого Боже слово вище за царське, президентське, парламентське, натовпове - є нині у нас в Україні? От питання...
#мыслинениченонеделания
Алёна Маляренко