Разорваны грани

К сожалению, не могу выразить так точно, как у вас это получается. Могу лишь предложить документальную прозу. Жестокую, когда грани жизни разорваны, когда украинцы не могут понять, как и у вас солдат в окопе - откуда и за что?

Команда фильма путешествовала по Украине и другим европейским странам и просила украинок рассказать свои истории – в специально созданном для фильма видеобоксе: без интервьюера, без ограничения времени.

VIDEO

https://www.ardmediathek.de/video/dokus-im-ersten/stimmen-...

Sapienti sat ДИПОЛЬ (Дискуссии. Информация. Политика.)

Мне приснилось, что я покидаю страну проживания,

отправляясь туда, где себе на беду родилась.

А в дорожном мешке у меня три заветных желания,

и они все о том, чтобы пала преступная власть.

Там вдали моё детство, оно меня в путь и отправило.

Свет надежды мерцает, всплывают любви миражи.

Я ведь помню одно, исключительно важное, правило:

отвергая негодное, что-то взамен предложи.

Учащается пульс, поднимается планка давления.

То ли пар, то ли ветер гудит в паровозной трубе.

И кричу я пронзительно: -"Ааа!" Это пункт моего отправления.

А в ответ, издевательски, пункт назначения: -"Бее!"

27.02.23

Марина Гершенович

Меньшинство

... и слышат уши и видят глаза

и хочешь локти кусать -

гроза над страной. Большая гроза

бьёт в борт и рвёт паруса.

Мы всё понимаем - идём на дно.

Уверенно и давно...

Но всюду - мы знаем - должно быть "но".

Так где оно? Где оно?!

Григорий Беркович

Разорваны грани , размыты границы ,

Реальность такая , вот трупы лежат ,

Ну почему всё вот ТАК получилось ,

Никто ведь из них НЕ ХОТЕЛ умирать.

Разбитые доски , осколки снарядов ,

Ты челюсти стиснул , держаться невмочь ,

Сюда бы всех тех , кто блюётся постами ,

Серега затих , мы не можем помочь.

Разбита бригада , связи тоже уж нету ,

Но мы положили море злющих врагов ,

Рукою холодной тянусь к пистолету ,

Бандитам сдаваться я совсем не готов.

Ветер холодный

О тех , кого завалило. В руинах.

/мне удивительно , что так получилось ,поскольку не ожидал такого. Но было землятрясение недавно , многие помощи не дождались , и я напишу ещё , как дань павшим , как бы страшно это не было , поскольку могу это представить , прошу никого не обижаться заранее. /

Темень сплошная , головы не поднять ,

Вот кто-то справа предсмертно икает ,

Приходит счас время мне умирать.

Я долго держался, третий день на исходе ,

Свободной рукой стучал и стучал ,

Но помощи НЕТ , она не приходит ,

Что было , случилось ... сердце ... устал...

Лучиком света

371: ю.л.

Если встретимся всё же, тогда и наплачемся всласть.

В этот мир невозможный такая весна родилась,

Что поверить в неё не даётся, но надо стараться.

Пусть ты уши залепишь, усталые веки зашьёшь,

Пробивается луч или пение, тонкая дрожь

Всё, что может ещё копошиться, ожить, пробираться.

Помнишь слово "весна"? Это как в позапрошлом году,

Это толпы подснежников в каждом замшелом саду,

Это выйти из дома в одной обалделой футболке.

Это шляться по городу с другом весь день напролёт

И в тени под кустами найти нерастаявший лёд,

Словно шрам февраля - ноздреватый, сырой неглубокий.

Это свет, распирающий комнату под потолок,

Это боль поцелуя в саднящей губы уголок -

Ты совсем истощал, покупай витамины скорее.

Это помнишь? Ну вспомни, а нет, так придумай, соври,

Как забытое счастье под солнцем вскипало внутри,

И кормилось любовью, и пахло грядущей сиренью.

Только врать не выходит - от радости пахнет враньём,

Годовалой зимой, застарелым седым февралём,

На скрипящих качелях качает взбесившийся ад нас.

Если встретимся снова, тогда и наплачемся всласть.

Наступает весна и её залихватская власть

Баловство обречённого, пир после слова "диагноз".

Как свихнувшись, она мечет песни, дрожанье, лучи,

Тех, кто вырулит к лету, так просто в толпе различить,

Этот взгляд исподлобья, февральского шрама ледышка,

Эта полуседая родная твоя голова.

Но когда-то мы встретимся снова и вспомним слова,

Для начала простые - "надежда", "покой", "передышка".

#світлопереможетемряву

Аля Хайтлина

"Хорошие новости" - сказала жена.

А ночью над ними началась война.

Вот она ходит, бережёт живот.

Ребёнок пинается, а война идёт.

Кто у вас? Девочка? Девочка. Везёт.

Ребёнок родился, а война идёт.

Как назвали? Мирочкой. Мирослава, вот.

Мирочка ползает, а война идёт.

Мамины ресничищи, папин рот.

Ребёнок встаёт уже, а война идёт.

Дни такие тёмные, пусть скоро весна.

Первое слово у Мирочки - "война".

Девочка плачет, шарик улетел.

Есть ли у горя какой-нибудь предел?

#русскийвоенныйкорабльидинахуй

Аля Хайтлина

Долгожданное потомство.

Над коляской деревцо.

С миром личное знакомство.

Мама - первое лицо.

В кружевном конверте кроха.

Наглядеться не могу.

Правда, тут совсем не плохо?

Соглашается: агу.

Под впечатлением от потрясающего интервью Ася Казанцева Екатерине Гордеевой. Осмелюсь сказать: мой нравственный императив - не делай того, что не стала бы делать, будучи беременной или кормящей. (И речь отнюдь не о пассивности: вспомним "Фарго")

Вера Павлова

Своей головы не приставишь к чужим плечам

и взглядов твоих не разделит тот, кто незряч;

с душою, в которой лёд, не заходят в храм,

не ранят глухого ни ропот, ни громкий плач.

Так что ж колочусь я, как в стену, разбитым лбом,

кричу, шепчу и хриплю, словно в белый свет?

Кто слышит, тот понял и сам уже, что почём,

а кто не услышал, плечами пожмёт в ответ.

Но слово, не изливаясь, жжёт в глубине,

толкается в рёбра, когтями терзает грудь…

Наверное, прежде всего это нужно мне

самой, и ещё, я надеюсь, кому-нибудь.

А теперь бонусом… улыбнёмся?...

Аки блохи, скачут грешники в аду,

торопясь освоить новое жильё:

каждый метит на свою сковороду,

ибо главное не ЧТО, а что МОЁ.

Бьются, драки затевая за котлы

(навсегда посуда, что ни говори),

чтобы меньше было жалящей смолы,

чтоб начищена до блеска изнутри;

чтоб с прохладцею работал истопник,

не усердствуя в подбрасыванье дров,

извлекая из тяжёлых пыльных книг

список всех твоих прижизненных грехов.

Но готов уже среди других котлов

чан кипящий (кочегар его не скуп!)

для того, на ком тягчайший из грехов,

кто и словом был, и делом душегуб.

Гея Коган

Палає світ - хоч сніг, хоч дощ іде -

палає світ, підпалений війною.

Від смерті не сховатися ніде,

І вартість не збігається з ціною.

Вирує магма - дихає земля,

здригається від вибухів усюди -

це світ до нас безумних промовля:

Це край. Межа. Кінець! Спиніться, люди!

Та в нас ненависть чорна, наче крук,

клекоче, кров прискорюючи в жилах.

Ми не здамося, не піднімем рук,

але війна світ змінює нажИво...

Голубка біла звістку принесе,

що Бог пробачив... Світло змиє тіні,

щоб визнати: любов - понад усе,

Та Смерть лише розплутує сплетіння.

Колись скінчаться відчай, біль і щем,

Відплачемо. Повік Героям слава!

Суворий янгол з вогняним мечем

розділить всіх на правих і неправих.

І місто відіб'ється навпаки -

веселкою доща в калюжі сірій.

І наші душі - чисті та легкі -

колись злетять із полум'я ув ірій -

Відправимось у мандри по світах,

де ні війни не буде, ані крові...

Бо світ завжди стояв на трьох китах -

китах Надії, Віри та Любові.

Ольга Подлесная

Якщо темно навкруг і чекати світанку несила,

Втрати поряд та смерть, й на добро сподівання сумні,

І нема справедливості в світі - ненависть накрила,

Наче чорнії крила великого крука страшні, -

Відшукай у душі ту малесеньку світла краплину,

І коханням її розпали, щоб вогонь запалав, -

Інших ницих зігріти в важку безпорадну хвилину,

Щоб навчити їх вірі в любові та мудрості сплав.

Будеш біля керма, виконавцем звичайним, чи свідком, то не стій осторонь, кожну справу доводь до пуття...

До останньої миті чіпляйся за сонячне світло, не здавайся, борись до останньої краплі життя!

Попри відчай і біль, всі трагічні глобальні події,

Повернися до світла, коханням цей світ обійми. Навіть, втративши все, ми ще маємо право надії на небесне життя і на зустріч з близькими людьми.

Десь у небі засяє веселка прощенням Господнім...

Не здавайся,борись за покликання лЮдське своє!

І відбудеться все, що було неможливим сьогодні.

Глянь - назустріч вже хтось - соломинкою - руку дає...

Ольга Подлесная

В жизни горе - не как в кино -

Словно в седце дыра - сосет...

И без снега зима давно

Только муть и тоску несёт.

Ох и гадостно на душе!

И не хочется ничего -

И не верю в весну уже.

Аргумента ни одного

Не осталось, а депресняк

Только этого, падла, ждал -

Давит - с горла петли не снять,

Нарывается на скандал -

Что ж, ты сам напросился, гад!

Не поддамся, а наподдам!

На заветное посягать?!

Помотало по городам -

Лучше - есть, не хочу брехать,

Только свой мне роднее всех!

Если вытряхнуть потроха,

Внутрь не боль положу, а смех!

Настроение на нуле?

Бесполезность дежурных фраз?

Только мальчикам на "нуле"

Тяжелее в десятки раз!

Лёд в окопах, в сетях вранье...

И над каждым витает смерть...

Что ж я ною - то, ё - моё!

Ну-ка - дерну себя - не сметь!

Эй, вражина, смотри - дышу!

Вместе с городом со своим,

Я про светлое напишу -

Сдюжим, выдержим, устоим!

Мира шаткого - на краю,

Лишь с поэзией за спиной,

Не заплачу, а "щас спою"!

Кто в печали - давай со мной!

Отправляем печаль врагу,

Для себя выбираем петь!

Хоть не очень-то и могу,

Знаю - главное - захотеть!

Выйдет солнышко, будет снег,

Уберутся к чертям враги...

И друзья придут - не во сне.

И простятся нам все долги...

Что же, Господи, что клише,

Снисходительней к строчкам будь!

Станет радостно на душе!

Перемелется как-нибудь!

Ольга Подлесная

Может, их корабль непотопляем?

Или наши пушки стреляют криво?

Ну и пусть сирена! А мы гуляем!

Вот в асфальте выбоины от взрывов,

Вот провалы дыр в доме, окон вместо,

Куполов обрывки на новом храме...

Боль упрятав глубже, гуляем вместе

Мы в Саду Шевченко - вот фото - в раме,

Рядом Репин бронзов, с прищуром хитрым,

А Тарас - до самой макушки спрятан

Под мешки с песком со своею свитой

И обмотан сеткой... Гуляем рядом.

Отменяем все, что болит и мрачно -

Есть у нас - у каждой - свои резоны.

А кусты-деревья светло-прозрачны,

И пусты чернеют вокруг газоны...

Мы гуляем в парке - зайдем в кафешку,

Отдадим деньжата на рідне місто!

Говорим все разом и вперемешку -

Что людей немного, что в парке чисто,

Что - спасибо - ходит бесплатно транспорт,

А водилам нужно платить зарплату,

И что все мы нынче немножко "в трансе",

Но прощаться, всё-таки, рановато...

Этот город наш! Мы его "кокотки" - заглянуть на выставку? - ой, как славно!

Пусть сирена воет! Ещё по фотке,

И пешком до центра по нашей главной!

Мы назло ханжам и кликушам постным

Улыбнемся в камеру - вместе, в парке.

А корабль - туда, куда раньше послан,

ППО работает! Верим в Харьков!

Ольга Подлесная

Вже ніколи не буде нам так, як раніше було,

Хоч скінчиться війна, хоч почнеться нова десь далеко...

Світ змінився назавжди, і наше минуле пройшло,

І прийняти прийдешнє нам зовсім, наразі, нелегко.

На шматки, на друзки розлетівся теперішній час.

І у кожному скельці розгубленість, біль та образа...

Ще дістане упертості жити й кохати у нас,

Та у віршах, мабуть, спотикнемось на слові щоразу,

Бо навіщо слова, як у серці той болячий щем?

Ми змінилися, друже, нам вчитись любові спочатку...

Ця тривожна зима, що змиває нам сльози дощем,

Не розтопить серця, де свою залишила печатку

Снігова королева - назАвжди крижинка ота,

Щоб там далі не сталось, нам голкою в серце шпиняє.

Кожен витримав, вижив, цей рік, наче день скоротав,

Як не важко було... тільки час течії не спиняє..

Так, ми житимем далі. І якось, та буде воно...

Може, діти мудріші за нас і навчаться прощати...

Чим скінчиться для нас це сучасне абсурдне кіно?

Перемелеться... Тільки вперед часу йдуть коліщата.

Ольга Подлесная

Нового в мене багато, та поділюся сьогодні прикрістю, що сталася зі мною під час вимушеної подорожі до Німеччини. Маю прохання до тих, хто читатиме, поділитися з ким можливо, - прошу максимального репосту, бо ця схема працює, мабуть, давненько вже.

Отже:

Я замовила квиток на автобус Львів-Гамбург 15.12.22 через сайт ticket.ua , як я розумію, досить відомий та поважний. Не ведіться! При посадці мене не знайшли у списку пасажирів, спочатку за вказаними телефонами сказали, що це інший рейс, а коли перевірили квиток, заявили, що його вчора (!) скасовано, мені надіслане про це смс, а гроші повернуті на мою картку. Ні грошей на картку, ані смс не було у природі, що легко перевірити. Якщо гроші не надійдуть до мого повернення в Україну, я вимагатиму ще й компенсації морального ущербу, бо ледь інфаркт не отримала при такій посадці. Ще в мене оформлено страховий поліс на цей квиток. І, мабуть, не треба пояснювати, що за необхідності виїхати, я сплатила вартість квитка готівкою водію. Місце у "перевантаженому", начебто, автобусі знайшлося! (Чи не моє - те саме?) Свідки цьому прикрому факту - мої земляки та супутники по нещастю - погодилися засвідчити подію. А потім - після пересадки в інший автобус у Познані, сталася "поломка", тож на місце, де пасажирів мали зустрічати родичі та знайомі, ми прибули із запізненням у 2 години. Отже, маю намір подати в суд на компанію, яка БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ! БЕЗ ПРИЧИНИ! ВІДМІНИЛА КВИТОК, а я їхала до хворої доньки, щоб бути з онуком. Оскільки я є членкінею Національної Спілки Письменників України, обов'язково висвітлю цю подію у пресі, прорекламую компанію ticket.ua в інтернеті, та звернуся за юридичною підтримкою до НСПУ. З повагою до людей, які працюють на перемогу України - Ольга Підлісна.

Це було давно, чи, навіть, іще давніше -

Ще на самому початку цієї війни.

Я тобі тоді відправила книжку віршів...

Тіні ППО ховались в темних нішах між будинків - Боже, їх борони!

Ми тоді ще спали на килимку в коридорі,

Бо гадали, що нас захищають там дві стіни...

Це ми потім побачили ті "каркаси" прозорі від будинків, що лишили нам "пацани".

А тоді ми ще вірили, що вони нас тільки лякають,

І займали чергу до магазина о шостій ранку,

щоб купити хліба. Дзуськи! І розпач водив думками - як щільніше темну на вечір припнуть фіранку. Бо тоді іще в нас не вимикалось світло.

Але транспорт вже не ходив, ми ходили пішки до бабусі - години зо дві. Та вертались спритно - комендантська година! Якщо не встигали - нишком. А на вулицях пусто - жодної іномарки. Тільки біля вокзалу - авто покинуті та забуті...

Це тепер від сирени вже не холодно і не жарко, а тоді - як сирена, в підвалах ховались люди. Банкомата жодного. Черги кілометрові - гуманітарка! Більшість - пенсіонери... А іще п'яниці, мати на кожнім слові, бо ж воно з екранів... Вже потім дарунки мера... А були й такі, продавали все те за гроші. Бо кому війна, а кому б і собі нахапать. Не засуджую - може вони для своїх - хороші. Ну а хтось замкнувся і тихо сидів по хатах...

Це вже потім виїзди волонтерські, усім кортіло, потім скло - руками з газонів - росте травичка! А тоді з балкону дивилися, як горіло - десь на Салтівці - чорний дим, наче чорна стрічка... Рахували вночі після спалахів - чи далеко. І новинам вірили повсякчас і на віки вічні... Нам здавалось: ось зацвітуть сади, прилетять лелеки - все скінчиться миром... І знов опинились в січні. Ми тоді з тобою іще не були "свідомі". Та тікати - зась, бо ми ж у своєму місті! А куди доїхали діти, іще не було відомо - наче ті кулькИ в розсипаному намисті...

Так про що це я? Та про те, що тоді - спочатку - це було для нас несподіванкою, не горем.

Це вже потім хотілося всім від новин кричати - Мелітополь, Гостомель, Буча і трупів гори...

Розуміння: Мир не буде й бути не може, бо міста зруйновані, наче у фільмах жахів. ...Як тоді ми мріяли всіх помирити, Боже! Як молили світла для всіх, хто в ці грає шахи!

А студенти наші онлайн захищались в виші - їм п'ятірки ставили - боляче ж в кожнім слові!

...Я тобі тоді відправила книжку віршів - то забудь про них! В світі більше нема любові!

Ольга Подлесная

Катюша Логинова