БОЛЬ.Стихи и проза о войне.
Виправляюсь, дякую уважним читачам!
Переклад з
послання Павла:
Як усіма б я мовами людськими
міг володіти, й янгольськими теж,
але не мав Любов в собі без меж,
Як мідь криклива був би разом з ними...
Якби я дар сумний пророцтва мав,
Всі тайни знав, був правий в кожнім слові,
І навіть гори Вірою здвигав, -
Я б був ніщо, якби не мав любові.
І, якби бідним я усе роздав,
що маю, тіло давши на поруги,
але в собі Любові я не мав,
то жодної б не мав за це заслуги.
Любов довготерпляча без надій,
не заздрить і не гнівається, має
лиш лагідність, і правдою подій
радіє, і ніколи не минає!
Пророцтва зникнуть, мови щезнуть теж,
знання розтануть... нам повік залишать
Надію, Віру та Любов, авжеж,
але ЛЮБОВ із них є найсильніша!
Ольга Подлесная
Твои ладони , мягкий бархат , словно
Я вспоминаю этим весенним днем ,
Вздохнув ,слышу удар , это не удар грома ,
Снова обстрел , мы под сильным огнем.
Вспоминая горечь нежных сладких губ ,
Когда громом казался легкий шопот ,
От черноты побелело словно все вокруг,
Как жаль , наш мирный час был не долог.
Твои глаза
Але ми живемо... Дехто у коридорі,
Без світла, з неходячими синами,
З матусею незрячий, з ії долі,
Що народилася ще в час другій війни.
Ми живемо... Всі ті, хто досі живи...
Радія ліхтарям, за рік без світла,
Радія тиші, тій що теж буває
У епіцентрі клятої війни.
Мій Харків, любий, з битими домами,
З пустими вікнами, забитими фанерой,
З людьми, які поранені у серце,
Але незламні у самій душі!
Ирина Чудакова
Есть "воры в законе", есть бизнес на крови.
Свои интересы, раздел точек Мира...
Законы, по правилам дипломатичным,
Маньяк-миллионник, известная личность,
Живущая в бункере, норною крысой.
Правитель, сжирающий многие жизни...
Немного поруган, немного наказан,
Тактично поставлен, как в садике, в угол,
Маньяк-миллионник, отдаюший приказы...
Весь Мир наблюдает, но не остановит...
Есть бизнес... Есть люди... Практически - деньги,
Их смело меняют по странному курсу,
Их рвут, мнут, теряют, бросают в обменки...
И часто сметают, как крошки... как мусор...
Есть "воры в законе", есть бизнес, есть планы,
Границы на картах, оружие, цели...
Маньяк-миллионник на воле...
Так странно...
И Мир с кровоточащей раной на теле...
Ирина Чудакова
Спустя несколько дней после этого, был страшенный прилёт совсем близко... Утром мы пошли в АТБ, в котором были выбиты стёкла, а возле него стояла очередь людей, которые молча топтались по битому стеклу, с надеждой зайти внутрь. Но магазин был закрыт.
Дул ледяной ветер, срывался снег. Мой ребёнок, стоя в этой очереди потерял сознание...
Подхватили её под руки и пошли домой...
На следующее утро, собрали какие-то вещи, кота, забрали моего папу из его квартиры на ХГ, с 12го этажа... Он там просидел почти сутки без электричества, воды и связи... Ехали за ним через блок посты, по безлюдному, местами очень разбитому городу, слушая гул асфальта, который гудел от проезжавших по нему гусениц тяжёлой техники...
Было страшно... Правда. Очень страшно...
Мы забрали папу и уехали в деревню за 40 км от города...
Там было тоже очень громко. Но.. Почему-то спокойнее. Может потому что земля ближе. Не знаю...
Через день, мы собрали детей и отправили их в другую страну. До границы их везли четверо суток...
Мысли?... Какие мысли? - Только бы они пересекли границу и оказались в безопасности. А что дальше?.. Я не знала... Главное, чтобы они оказались в безопасности... Побудут там месяц и вернутся, когда всё утихнет...
Прошёл год... Ничего не утихло. Никто не думал, что возможно так долго.
Боже... Сколько за это время мне пришлось нажарить котлет, наварить борщей, отстоять в очередях, суметь купить то, из чего всё это готовить?...
Сколько километров пришлось намотать в поездках дом-деревня-дом...
Потеряться в ощущениях где дом?
Где я, где мой ребёнок, как жить, как лучше?..
Пережить расставание, а потом радость и боль от возвращения ребёнка домой. Невозможной внутренний страх от того, что она возвращается сюда, а здесь стреляют...
Дырища в груди то затягивалась, то рвалась снова...
Я больше всего не хотела привыкнуть к ощущению, что живу во время войны. К тому, что можно жить во время войны. Слышать взрывы, видеть разрушения и продолжать жить...
Я понимаю, что привыкла... Я понимаю, что это не здорово, но...
Как говорят психологи это какой-то там посттравматический синдром. Возможно. Но не важно как назвать это.
Важно, чтобы закончился этот кошмар.
Важно, чтобы перестали гинуть люди.
Важно, чтобы орки убралась в свой оркостан и больше никогда сюда не вернулись.
Важно жить!
Ирина Чудакова
За окнами лупасят грады. Их слышно оооочень. Стёкла дрожат, срабатывают сигналки у машин на улице. А ты жаришь котлеты!!!
Нельзя паниковать! Вот ни при каких условиях нельзя!!! Каждый должен делать то, что умеет и сдерживать себя от необдуманных, резких, ничего не меняющих действий. Не мешать своими нервами тем, кто знает как и что нужно...
По ощущениям, я постарела за эти дни лет на десять, как минимум из-за какой-то ботексной невминяемой суки, приславшей сюда своих тупых, безропотных ублюдков убивать! А сам, при этом где-то в своём бункере на Урале дышит свежим воздухом... Лыжные палки ему в зад!
Сука! Я всё равно побрила ноги и помыла голову. И я жарю котлеты!!!
Будем жить!
Ирина Чудакова
Разговоры во время войны...
"Я бы никогда не оставила мужа и не уехала"
Так с гордостью и некоторым скрытым осуждением сказала пожилая женщина, у которой дети уже сами стали бабушками и дедушками... И она даже не представляет себе сложность этого выбора...
Когда дети маленькие, твой город бомбят и ты должна сделать выбор - остаться с мужем, которого любишь, остаться вместе с детьми, которых ни ты, ни муж НИКАК НЕ МОЖЕТЕ ЗАЩИТИТЬ... или увезти детей в другую, чужую, но безопасную страну, оставив любимого мужа...
"Я бы никогда..."
Я плакала сегодня после этих слов...
Никогда не говори НИКОГДА! Для этой женщины, отсутствие личного опыта сделать такой выбор, на сегодняшний день является счастьем, которого она даже не осознает.
Никто из переживающих сейчас эту войну, никто из тех, у кого есть маленькие дети не имеет этого счастья - не делать этот сложный, очень болезненный выбор! Никто!!!
Это страшный опыт! И гордость или осуждение совсем не уместны!!! Это очень больно!!! Больно и тем, кто остался и тем, кто уехал!!!
Дай Бог, чтобы эта война закончилась и никому больше не пришлось переживать подобный опыт когда-либо ещё.
Ирина Чудакова
Казка про гномів.
(Оркська народна)
Білосніжка жила у казковій країні та дуже любила свого президента- казкового гнома. Або того, хто виглядає як він. Адже у них, у казкових гномів, складно зрозуміти хто є хто. Хто президент, а хто його копія?
Більш того, незрозуміло, чи є ще той, з кого зняли перший зразок?.. То ж казка, а в кожній казки мають бути свої таємниці.
Тому і це не важливо.... Тому що май же вся країна дуже казкова, з казковими жителями здебільш схожими один на одного.
Вони мали схожі думки та схожі почуття, тому що їм весь час з самого їх народження казали як думати и що відчувати.
Ті, хто не зміг так жити, та мав можливість, одного дня покинули цю країну. Залишились ті, хто залюбки кидається у сусіда капцями розміру с300, та трохи тих, хто не зміг поїхати, бо... не зміг.
Так вони і жили, з однаковими почуттями, думками, а іноді і обличчями. І все було добре, як би не капці, якими вони почали кидатися.
Але вони почали...
Тому вже зовсім не важливо кого ж насправді так любила Білосніжка та якого розміру у нього капці. Нікому не важливо.
Не важливо хто саме з них...
Ось така казочка. Оркська народна.
Ирина Чудакова
Нiкого. Це було згвалтування.
Усiх бiлоснiжок.
А потiм у всiх зъявилися дiточки. Орьского народу чи дiти полку.
З переданним усiм гномотiпом, який добре сприймаэ iнформацiйни
Вказiвки.
Сумно, алэ такэ може статися з любими народами.
Особливо з тим, який втрачаэ можливiсть думати та мрiяти. Селектiвний видбiр.
Ира Гануччи
Коли люди зрозуміють, що життя це найцінніше, що має людина...
Коли люди зрозуміють, що патріотизм лише прошивка, яку використовують політики для здійснення своїх загарбницьких цілей...
Коли люди зрозуміють, що батьківщина це їхнє власне життя і саме воно є головною цінністю на кожної з теріторій...
Коли люди зрозуміють, що вони мають право, попри накази, присяги та статути не брати до рук зброю...
Коли люди зрозуміють, що духовно-людське, не прописано законами, придуманими людьми...
Коли люди зрозуміють, що за словами "об'єкти та цілі" стоять людські життя...
Коли люди зрозуміють, що мають право думати, говорити "ні" і не виконувати накази, що суперечать життю...
Коли люди зрозуміють, що національності - це лише результат розподілу єдиної клітини, з якої виникає життя і вони задають лише особливості, а не відмінності! Тільки тоді вони прийдуть до розуміння того, що тільки життя має значення! Ні надра, ні території, ні золотий запас! Життя та розвиток заради життя!
Коли люди це зрозуміють...
Коли люди це зрозуміють?
Ирина Чудакова
Знаешь о чём я думаю... Мы все сейчас неумолимо стареем... И это не от возраста. Это не закономерный временной процесс. Мы очень быстро стареем в искусственной, противоестественной для жизни среде. Война... Война это смерть. А смерть это антагонист жизни. Я не знаю где те весы, на которых взвешивают чувства. Да и не существует их! Нет таких весов, на которых можно взвесить тяжесть пустоты, которая остаётся внутри после того, как люди в этой войне теряют своих близких... Те, которые остаются в живых, неумолимо стареют от потери тех, кого забирает война. Все стареют... Дети, взрослые, старики... Всё происходит так, словно оставшиеся в живых плюсуют к своему возрасту те годы, которые не успели прожить погибшие... Боль и пустота в душе... Невыносимо тяжёлая, болящая пустота...
Говорят, что мудрость приходит со старостью... Сейчас она просто не успевает прийти... Мы просто стареем, наполняясь пустотой...
Ирина Чудакова
Ты ищешь справедливость и логику событий?
Возмездия быть может?... Ты слишься понять?
Молитвы шлёшь в ночи в Небесную обитель,
Добро и зло, стараясь разделять...
Но в мировом масштабе... Знаешь, бизнес...
В большой политике - "великие" дела,
Война лишь для кого-то путь на тризну,
Для тех, кто её начал, лишь игра,
В которой сделаны всегда большие ставки
На миллиарды всяческих купюр.
На игровом столе стратегии, поправки,
Границы, карты, лёгкий перекур
На тот недолгий мир, в котором копят силы
Для будущих сражений и атак,
Для новых войн, увы, а не для мира,
В котором люд обычный, лишь "пятак"
Всего лишь мелочь, насыпь территорий,
Песок сквозь пальцы... Будут ли считать?
Ты молишься... Война... Такое горе!!!!
А для кого-то прибыль и игра...
Ирина Чудакова
Затерянный мир в стране динозавров ,
Где без конца оскорбляют одни других ,
Где темы могут как бы какие угодно ,
Ну а на самом деле лишь болото для своих.
Где во время войны собирают оскорбления ,
Прикрываясь фальшивой культурой,
Может это их счастливые мгновения ,
Наверно , стало второй их натурой.
В нашем окопе сыро
Тяжёлая пьеса...
Не встать и не выйти из зала.
Все двери закрыты.
Ты вынужден досмотреть.
Дожить, дотерпеть, без занавеса и антракта
но можешь и не успеть.
Кто писал эти тексты?
Столько крови, убийства и смерти...
Столько боли в сюжете...
И смыслы ни в чём не видны.
И билеты у всех без указания места,
без права не видеть,
не знать этой страшной войны.
Этой музыки взрывов, кто композитор, скажите?
Он бездарь!
Профан!
Заберите его инструмент!
Дирижёра на свалку!
Оркестр весь туда же!
Откройте!!!
Откройте все двери и выходы в жизнь без войны!!!
Кто придумал всё это?..
Кто соавтор?
Кто спонсор?
Скажите!!!!
Кто сыграть согласился кровавый, безумный спектакль?
Кто посмел всем раздать на эту ущербность билеты?...
Без права отказа...
Без права не принимать...
MunayRa
Ирина Чудакова
Про Лавру і про нас
#непроповідь
Eпіграф:
"Якщо церква не буде змінюватися,
вона буде розколюватися"
о.О. Мень (зарубаний в 1990 р. в СРСР)
Eпіграф-2:
"Мабуть, ми до революції були дуже поганими слугами Божими, погано проповідували, мало любили людей, не показували собою приклад християнського життя, тому все це і сталося з нами," - сказав мені у розмові священник, що пройшов сталінські табори.
Eпіграф-3
"Бог створив людину за образом і подобою своєю. Людина, як справжній джентльмен, зробила те саме." Марк Твен.
Усе своє християнське життя я дискутую з кимсь про віру. Не тому, що хочу щось довести чи "заєвангелізувати мізки"( насправді, не терплю нав'язливих проповідників - Богу потрібні не торгові агенти, менеджери з реклами, а щирі чуйні люди). Просто декому буває цікаво, чому я, освічена людина, раптом вірую, от і відповідаю.
І за довгий час таких дискусій траплялися різні моменти, та практично завжди у мене були якщо не готові відповіді, то цікаві аргументи або особисті відкриття. Але...
Але є єдине питання, яке ставить мене у ступор і вибиває грунт із-під ніг:
- Якщо ваш Бог є любов, то чому різні церкви так ненавидять одне одного?
Оооо!!!... Я кричати й плакати хочу від того, що мені його ставлять знову й знову, що для цього знову є привід.Ну що я можу сказати невіруючим про віруючих, якщо останні самі себе дискредитують вщент? І мовчати не можна.
Поведінка - немилосердна, категорична, зверхня - перекреслює всі пишні солодкі промови про християнство, усі розмови про чистоту нравів та високоморальні просторікування про духовність.
Бо там де є ненависть - нема Христа.
Христос - це не давно померлий філософ, що приніс цікаву концепцію і змушує виконувати її настанови. Це живий офіційний посол Неба, який прийшов на землю, щоб по простому, від душі і на власному прикладі показати, як легко жити по заповідям, якщо в тобі любов, а не закон, якщо тобою рушить Дух Бога, а не власні уперті принципи. Він прийшов, зарані знаючи, що Його не зрозуміють і вб'ють. Але все-таки прийшов. Бо любив і любить нині (адже воскрес) психованих, заздрісних, самовпевнених, нетерплячих і непримиренних людей. Він - нас любить, а ми одне одного - ні. І найприкріше, що саме віруючі демонструють цю нелюбов.
Чому?
Проста відповідь номер раз така: любов - не є раз і назавжди набута навичка, любові ти вчишся все життя, й не всі вчаться однаково швидко і успішно.
Але напрошується сама собою ще одна проста відповідь. Не люблять інших християн ті, для кого християнство - не живе переконання душі, не сутність життя, а лише стиль поведінки, тусовка, звичка, культура, традиція, або спосіб заробітку чи езотеричне хоббі. Вони особисто не знають живого воскреслого Христа Сина Божого, навіть потай вважають психами чи брехунами тих, хто має глибокі релігійні переживання і живе вірою.
Тому так злостяться від простої наївної віри, так вимагають слідування процедурі, так чіпляються за зовнішню атрибуцію - одяг, декор, архітектуру, календар тощо. Й на інші прояви релігійності - вибухають ненавистю.
Їм марно доводити, що, якою б красивою не була церковна споруда, якою б давньою не була її історія, яким би авторитетним і красномовним не був батюшка "з хорошою родословною", та якщо він проповідує ненависть і осуд, а в тій красі нема любові - це суперечить Христу. Але що їм до того, що "Бог не в рукотворних храмах живе"? Вони цінують регулярність ходінь до своїх,а не чужих, соборів, кількість поклонів, перелік відвіданих святинь, список куплених артефактів тощо. І обурюються спробами знецінити їх віру-втілену-в-речах.
Можна давати, мабуть іще й інші пояснення, але... Тільки Бог насправді знає серце людини і серце церкви. І... прощає нелюбов, сіючи любов.
Іноді ти дивишся на брудну возню, яку іменем Бога затівають християни проти християн, і відчуваєш нехіть і відразу. Ви ж ганьбитеся перед тими, кому завтра розповідатимете про добро й милосердя!
Але правда не в тому, щоб сказати: вони всі неправі, їхній істиний бог - влада і бабло, а решта - фікція і маячня для довірливих простачків.
Правда в тому, що Христос, умираючи на хресті, вмер і за них, Він знав і передбачав усе це. І тим не менше назвав церкву - своєю чистою голубкою, невинною нареченою. Сказав, що ворота пекла не здолають її.
Чому?
Бо справжня церква - не там, де показово міряються хрестами, бородами, традиціями. Не в тих, хто показово довго молиться на площах чи зве вмирати/ вбивати за істинну віру.
Вона в тих, хто любить, хто прощає, хто терпить, хто віддає, а не забирає. І в тих, хто вимогливо вчиться цьому всьому, й дивиться передовсім на свої гріхи з розпачем, а не на чужі. І саме ця ЦЕРКВА - вселенська і нездоланна. Адже, якими б кепськими не були нєсуни християнських цінностей, та цінності належать Христу і ним освячуються. То як тільки в душу слухача тих, хай і фальшивих, проповідників зазирає сам Христос - фарисейство вчителів віри стає неважливим. Як не важливо, чи знає гімн хірург, що рятує тебе в реанімації. Як не важливо, що бриліант викопали із землі немитими руками. Бо в тебе з'являється дещо більше за недоліки, вічна коштовність - БОГ і дароване, явлене Ним інше життя.
Що ж до Лаври...
Лавра - Божа. І вирішувати має Бог, просто Його не спитали, але Він розбереться. Поки ж Він дав шанс нам. А у нас... Вийшла посеред тисячолітньої святині ганьба і втрата обличчя для всіх учасників конфлікту без винятку. Сторони уперлися, затялися в самосвятості, і зробили те, проти чого застерігав Христос: витягли на суд людей, далеких від віри, питання віри. Наївно вважаючи що Путін чи Медведчук, Зеленський чи Порошенко, чи хтось іще допоможуть перемогти "конкурента". Або що зібрані масовки довірливих вірян відгамселять чи перестоять одна одну. Чи впишеться світова спільнота. Для чого це було робити віруючим - для нової "кривавої неділі"?
Боже, змилуйся і не допусти.
З боку ж влади це ще один провальний популістський і недемократичний водночас, як не парадоксально, крок. Замість змусити церкви в короткий термін дійти згоди й не розхитувать країну під час страшної війни, вона максимально загострила конфлікт. Це і втрата обличчя, і провал комунікації, і... ймовірна втрата благословення для цілої країни. Бо святині ТАК не ділять.
Мені зараз дуже боляче про це писати і думати. І дуже соромно, що віряни ганьблять вірян.
Одне тішить: Бог не буває скривдженим. Він вищий довколацерковної метушні. У Нього є для нас вихід. І якщо, попри недавно минулі 70 років заборон, попри передні сторіччя релігійних війн, попри позорище інквізицій та розколів, християнство досі не зникло - не зникне воно і зараз. Деградація формальних носіїв православної атрибутики дискредитує лише їх самих. А віра буде жити. І люди до Бога звертатимуться і знаходитимуть.
І може, колись я не шукатиму відповіді для атеїстів, чому віряни , всупереч заповідям, ненавидять вірян.
Дай Бог.
Якщо хтось наївно вважає, що християнство буває київським чи московським - такі нєт. Воно прийшло до нас зі спільного неба через євреїв, греків, римлян і болгар. І якщо батюшка буде проукраїнським - це буде так само погано, як і бути проросійським. Бо він має бути прогосподнім, і любити та мирити людей всіх націй, приймати грішних і допомагати їм стати кращими та, в ідеалі, знаходити індивідуальний шлях до Бога. Це і є задача церкви.
А бути проукраїнськими - задача передовсім для політиків і керівників, потім - для громадян, як атеїстів, так і прихожан.
Священник же, наслідуючи Христа, є уповноваженим послом іншої держави - Царства Небесного. І йому й тільки йому має присягати на вірність і берегти її.
#мыслиненичегонеделания
П.С. Це - виключно мої особисті думки, які не претендують на віровчення, авторитетність чи правильність. Просто я так думаю.
Алёна Маляренко
Какая умница и философ!
Обожаю её читать!
Безводное плавание
....................и сказал Бог:
....................да будет твердь посреди воды...
я плыву под водой без воды глубоко
задыхаюсь в тоске, выдыхаю покой
так сдавило в груди, раззвенелось в ушах
мне бы вынырнуть где-то в сухих камышах
продышаться, согреться, очнуться, поспать
но вздохну - и ныряю в пучину опять
нет воды у нее, нет ни верха, ни дна
ведь войною-бедою зовётся она
и пока я плыву без воды под водой
мир колеблется волнами - подлой войной
и всю падаль и мерзость, всю накипь и грязь поднимает наверх богомерзкая власть
меж осколков мечтаний, рыданий и битв мы едва на плаву на доще'чках молитв.
И, не видя себя отраженным водой,
каждый, неузнаваемо, новым собой:
тот, отбросив все прочь, стал сильней и добрей,
поднимает наверх потнувших людей,
тот от боли ослаб, обозлен от потерь -
был почти человек, стал как раненый зверь,
кто припрятался в ямку, как мудрый пескарь,
кто, как птица унесся в спокойную даль,
те ж - купаются в зле, как в соленых морях,
кровь чернеет у них на нательных крестах.
Без воды глубоко в полумраке плыву
и не знаю порой - я взаправду живу?
**********
Молитва на сорок сороків
Сорок святих - загнані в озеро ворогом.
Сорок святих кригою березня скуті.
Сорок святих - віра у світло крізь морок,
і в сорока - ані краплиночки люті,
тим-то й святі...
Світ аж двигтить в моїм березні.
Рвуться снаряди, наче безчисленні громи.
Люте моя, прошу, тримайся при березі!
Розпачу мій, душу мені не зсудомлюй!
В нас не святі, 'але уже страстотерпці -
в холоді й без світла, води та ілюзій.
Мучні малі, люди великого серця...
Всі шкереберть падають в смутку і тузі.
Молиться хтось? Чи посилає прокльони?
Плаче чи весь квітне від гніву весняно?
Сорок по сто (як не на тисячу) стогнуть -
вчора живі, нині вже нематеріальні.
За севастополь, ради республік і комплекс
недоімперій несевастійці страждають, та
Наші міста дихають...
крізь пневматорекс...
Господи! Зглянься!
Бачиш, вони - не вмирають!
#вірші_денники
#автороленамаляренко
назад
список