БОЛЬ.Стихи и проза о войне.
Совесть баюкаю. Спит.
Плачет во сне.
Старческий конъюнктивит?
Сны о войне?
Смерти горошина под
сотней перин?
Стыд. Огнедышащий год.
Пепел седин.
Вера Павлова
Не хотіла про це писати. Але трапилася одна нехерсонська людина, яка позаздрила мені. А потім випадково натрапила на стадо таких людей.
Коротше, за їхньою версією херсонці "непогано влаштувалися". І гроші нам дають, і продукти дають, іще й сертифікати на їжу дають, а ще й у росіян гребли...
Ну-ну.
По-перше, радість отримання халяви ціною життя м'яко кажучи сумнівна. То є чому заздрити.
По-друге, хто що й кому дає?
За рік війни в окупації я й хлібини у м0ск@лів не взяла. Рублі в руках тримала тільки якщо їх давали на здачу. Це раз.
Після деокупації з усіх видів допомоги, які обіцяли і які я старанно оформила онлайн, жодного разу НЕ ОТРИМАЛА обіцяно-анонсованого ні від ООН, ні від Червоного хреста, ні від України - ні гривні. Те саме і з продуктовими сертифікатам. Хоча смс, що мене зареєстрували, я отримувала: мені прислали смс, що я в списку і щоб я чекала на смс і що не треба нікуди ото йти (правда, через три місяці кажуть - іди вже, подавайся на паперову версію, але я під обстрілами не піду і не стоятиму) От і всьо. Занавєс.
Отримати будматеріали на ремонт пошкодженої будівлі - теж квест. Чомусь на мені система ламається, ускладнює процес і доведеться побігати. Хоча чому на мені? Я така в Херсоні не одна.
То чому ви заздрите, дикі люди?
Я в жодному випадку не жаліюся і нікого не звинувачую. Війну я не обирала, але залишилася тут свідомо - бо це моя земля. То я не писала б, якби не хвилі заздрощів.
На що мені скаржитися? Держава на мене забиває. Але країна - ні :)
Мене підтримують мої друзі, мої замовники, береже Господь і все в мене норм, крім відсутності миру і присутності дощу.
Я навіть раз отримала торбу від спілки журналістів, раза два від церкви і раз від театру Куліша, і радо поділилася з іншими.
То я щаслива й маю можливість не стояти кілометрові черги за хлібиною і банкою квасолі в одні руки, поки квартал криють міномети.
Але ж скільки людей в Херсоні не мають можливості виїхати, не мають роботи і не отримують нічого, бо вони нікому невідомі прості смертні. Хіба що інші місцеві, типу мене й моїх друзів, поділяться. І ми ділимося. І живем - не завдяки, а всупереч.
То не приведи вас Бог заздрити херсонцям.
Це гірше ніж дика дичка.
Це ганьба.
#мыслиненичегонеделания
#побаченовхерсоні
Алёна Маляренко
Белая гвардия, желтый туман синеет ,
Рассыпалась соль зеленым горошком ,
Собачка красная зачем то яростно блеет ,
Мы в засаде , укрыты мешками с песком.
Разум хватается за тонкую соломинку
Наша смена до нас пока не дошла,
Нервы обострены и на самом пределе ,
Поскорей бы к нам помощь пришла.
А на картинке
Я перед вами голову схиляю!
Я перед кожним Воїном в боргу.
Завдяки вам світанки зустрічаю!
Бачу родину, вірю і живу.
Я вдячна за даровану надію.
За землі звільнені, врятовані життя.
Що не дали згубити наші мрії...
За те, що орків знищуєте, як сміття.
Що душу не стискає страх поразки.
За те, що можу спати уночі...
Я дякую, що їм на свято паску...
А не якісь мокшанські кулічі.
© Yulia Vell
Спасибо огромное вам за эту ветку, которая стала сборником стихотворений, написанных в разные минуты жизни, но - от чистого сердца. Стихи о переживаниях украинцев, о их мыслях о мирной жизни и верой в победу справедливости.
Будем и дальше читать вашу ветку.
Белая гвардия, желтый туман синеет ,Рассыпалась соль зеленым горошком ,
Спасибо и вам за ваши стихи, которые буквально наполнены реальностью боевых действий.
Жесткие, но правдивые слова будто пишут летопись простого солдата, рассказывают о его мыслях и чувствах.
Удачи и творческих находок!
А на картинке небо синее и травка зеленеет ,
А мы тут в землю вжались до хруста костей,
На приборе видно , что-то к нам сбоку едет,
У нас есть чем принять нежеланных гостей.
*.*.*
Обнимая ветер сильными руками , незнаю
Что нам день грядущий готовит опять ,
На шкале сейчас 100 , горизонт и по краю
Есть движенье , всем тревога , не спать!
*.*.*
Платье весеннее спрячу очень надолго
Не время сейчас праздники отмечать ,
Поменяла его я на солдатскую форму ,
Ради мира должны мы сейчас убивать.
Где живут счастливые веселые люди ?
Неведающие про бомбежку и прилеты ,
Я вижу их в коротких снах как будто ,
У нас тут опасно , такая наша работа.
/Немного мрачновато , но так вышло ,
война это не прогулка /
*.*.*
Картошка ,бараночки , два дня уж не ел ,
Водичка лишь с того озерка блестит ,
Вот что-то рвануло , сильный обстрел ,
Мопед , зараза , низко снова летит.
Иглой с плеча выцеливаю плавно ,
Захват и спуск , взревело небо ,
Ура , ведь вражья цель поражена ,
Теперь могу поесть , теперь не кспеху.
Здесь птицы не поют
Говорят, Вселенная расширяется постоянно,
вытесняя пространство космического бурьяна.
Если верить в теорию Эдвина Хаббла,
сила взрыва большого ничуть не ослабла.
В никуда разбегаются газы и гелий.
Что материи, брат, до твоих рукоделий?
В ней самой образуются дыры и кляксы,
сгустки темных энергий, космической ваксы.
И материя эта гутует, растёт,
расширяясь, как вечно зевающий рот;
безначальна, как есть без покрышки и дна,
к рассужденьям твоим равнодушна она.
И плевать ей, ты мёртвый или живой,
на закон, что внутри нас и над головой,
и на жажду твою красоты и любви,
и на то, что проснулся ты в чьей-то крови.
И выходит, что вера твоя попросту
в шевеление атомов, и в пустоту.
А из тех, наверху, наблюдающих за:
что ты создал, как жил, с кем ложился в кровать —
только Божие око да ближних глаза.
Вот и всё из того, что тебе надо знать.
Марина Гершенович
Шось зранку так гепнуло, що знов по даху поцокотіли дрібні друзки - трохи, значить то від 300 м і далі від мене. Але...
Страсна п'ятниця така страсна...
Пішло я до церкви.
П.С. Добрі люди передали плівки застелити горище і зробити сусідчині вікна. Без черг. Без бамажок. Без випрошувань. Без доведень, що я страдала-страданула. У нас СИЛЬНА країна і... держава, якій растішку ще їсти і їсти. Любимо, бо наша.
Алёна Маляренко
Что с тобой, моя музыка, более ты –
не звучишь, не течёшь из моей пустоты,
не тревожишь усопших на паперти дней,
не густеешь с просроченной кровью моей.
А когда-то во мгле, на заре столбовой:
я в терновой акустике – плакал с тобой,
и смотрел на слепых, что несли на кресте
всех, виновных в своей глухоте-немоте.
Время спешилось, как одинокий ковбой,
мы до смерти над ним насмехались с тобой,
это время, не целясь, стреляет с двух рук –
на любое движение или на звук.
И приходит мелодия судного дня –
за большою войной, чтоб озвучить меня
и бессильно упасть на весеннем ветру:
ты не бойся, когда я – слова подберу.
Александр Кабанов
Життя продовжується!Все буде добре!
Украіна переможе!
Ирина Лиховид
В юном месяце апреле
В старом парке тает снег,
Из-под смрада, из-под прели
Вылезает человек,
На лице его печати,
Тех печатей ровно семь,
Бесы рвут его на части,
Обнаженного совсем.
Взлетая выше ели,
Не ведая преград,
Крылатые качели
Меня уносят в ад.
Жизнь окончится когда-то,
Ведь она не навсегда,
И тогда придет расплата,
Бесы тянут невода.
Вы не станете, как дети,
В рай вам заперты пути,
Только бездны адский ветер,
Только муки впереди.
Взлетая выше ели,
Не ведая преград,
Крылатые качели
Меня уносят в ад.
Весь ковчег земной кружится,
Кормчий прянул от кормы,
Души падают, как птицы,
От веяния зимы.
Воздаянье -- на том свете,
От расплаты не уйти,
Только бездны адский ветер,
Только муки впереди.
Взлетая выше ели,
Не ведая преград,
Крылатые качели
Меня уносят в ад.
Юлия Фридман
Дощ оплакує жертву Ісуса Христа,
А в окопах промерзлі до душ хлопчаки
Розрахунки ведуть - по одному до ста,
І, на жаль, воскресіння для них - балачки...
Їм би сонячним квітнем любити дівчат,
Будувати й садити, й ростити синів...
Із будинків уламки конструкцій стирчать,
І в серцях не пробачення - праведний гнів
На того, хто прийшов руйнувати сюди,
Хто життя відібрав побратимів, тому,
хоч Святе Воскресіння і квітнуть сади,
Та не буде ніколи спасіння йому!
Я молитимусь довго за тих хлопчаків -
щоб живими у свій повернулися дім,
пригорнули дівчат, обійняли батьків...
А померлим - життя в воскресінні святім...
Та дощі нескінченні, як плач матерів
по загиблих синах - не вщухають, ідуть...
І змивають любов, що Господь сотворив,
залишають у серці ненависть та лють.
О, пробач нам, Господь, що не можем, як ти,
пробачати й любити своїх ворогів.
Може десь і існують безгрішні світи,
але наш переповнений горя й боргів.
Та на ранок, як сонце освітить сади,
очищаючи серце від чорних жахіть,
Він укотре воскресне, Він прийде сюди,
і пробачить борги, і любові навчить.
Хай весна безупинно іде по землі,
щоб здолати війну - нашу муку і хрест.
Алілуйя! Радійте старі і малі - Алілуйя! Спаситель із мертвих воскрес!
Ольга Подлесная
416
Брось-ка мне буквы - те, что
Мы берегли для гордости.
Распотроши запасы,
Нечего нам беречь.
Мы производим тексты
Краткого срока годности.
Тексты - свежее мясо,
Тексты - прямая речь.
- Вызови неотложку.
Дочь-продавщица и муж-таксист,
Ели, детей качали,
Жизнь ликовала в доме.
Черпаем горе ложкой
И добавляем синтаксис.
- Номер не отвечает.
Не отвечает номер.
Возьми два стакана мУки
Соли добавь полгорсти.
Напиток безалкогольный,
Привычный, как слово "смерть".
Мы производим звуки
Краткого срока годности.
Чтоб не устать от боли.
Чтобы забыть не сметь.
#русскийвоенныйкорабльидинахуй
Аля Хайтлина
Военный хронотоп:
землянка, ров, окоп,
ни завтра ни вчера -
в календаре дыра,
Враг в профиль и анфас,
река времён из глаз,
отбой, подъём, отбой,
свеча за упокой.
Вера Павлова
Живий Дніпро
#вірші_денники
Мій Дніпро замінований
так, наче серце мені заміноване.
Вхід у літо, у воду, в дитинство, у душу
не унеможливлений -
відтермінований.
Я не можу, як дідо, спустити човна і пливти.
Я не можу, як мама, надвечір піти порибалити.
Я не можу, як баба, у плавнях трави накосить
Я не можу, як тато, крутить очерет і курить.
Є вода, але нам усім - зась до води:
кажуть знаки й стрічки "обережно, не йди".
Я не йду. Вітер свіжість світанку приносить з Дніпра,
а на мене навалює туга, важка, мов гора.
Перенизую згадки про все і про всіх в голові
і ділю на "свої-не свої", на "живі-не живі".
Скільки тих, що народжені вільними понад Дніпром,
роз'єднала сваволя, брехня, і розгром, і погром?...
Через час, через простір, емоції ледве пливу
сумніваюся: я не померла, але чи живу?
А у відповідь, наче надія, Дніпро хлюпотить.
Замінований мій, нездоланний, тебе не спинить.
Будем жить.
#автороленамаляренко
Нещодавно у мене спитали:
- А ти що думаєш про Спартака Суботу?
- Кого? А, ну... Я думаю, що його мені кілька разів пропонував тікТок і ютуб, але це не мій контент, а я не його ЦА, то ми не перетнулися і я нічого про нього не думаю.
- Нє, ну стривай! Так не можна! - сказали мені. - Вся країна обговорює, а ти колишній журналіст і тобі не цікаво?!
- Так. Не цікаво.
Розмова завершилася, а думки поскакали. Я навіть, каюся, з переляку й сорому присвятила 20 хвилин цій темі і... - СТОП! Пішла прати, поки є вода, нема дощу і пауза в обстрілах. Я не суддя, не експерт, я не маю робити їхню роботу, хочби тосу, що вони замість мене не виперуть і не розвісять мої лахи.
Знаєте, у мене зявилася одна корисна навичка: я не цікавлюся тим, що не впливає на мене і на що не впливаю я. І не страждаю від того, шо у мене немає ні власної, ні чужої думки по ряду питань. І не хочу все знати і все оцінювати. Вважаю, це і є дорослість, принаймні у моєму варіанті. Не жити чужим життям, не імітувати обізнаність, не гаяти час, а займатися своїми справами.
Чому так?
Розкажу здалеку і "картинках".
Я вчилася в радянській школі. Досить довго у нас був такий типу-урок "політінформація" . Ми з учителем обговорювали важливі новини і - увага! - оцінювали їх та учасників подій.
І от класі в четвертому ми, такі собі всрацця-компетентні десятилітні радянські люди, засудили Рейгана. Щось він там про Палестину сказав. А там ще діти загинули під час обстрілу. І я так завелася, і втнула яскраву промову, аж клас пройняло і вчителька мене похвалила. Мовляв, правильно, Альоночко, так йому, скаженому імперіалісту, хай знає!
Наступного разу, після політінформації присвяченої ситуації в Латинській Америці, ми навіть створили квіткову композицію "Страны мира с тобой, Никарагуа".
От бий мене грім, нині й не пригадаю, що там було з тими нікарагуанцями. Але тоді я горіла бажанням правильно оцінити ситуацію й причепилася до вчительки:
- А нашу композицію передадуть в Нікарагуа? А хоча б фото, шоб вони знали, що ми з ними? Нада ж заявить на весь світ...
Вчителька мені спробувала пояснити красиво, але до мене дійшла правда: всім наср*ть, як оцінили волелюбних нікарагуанців макіївські школярі.
У мене аж закралася підозра, що моя минулотижнева яскрава промова щодо Рейгана теж займає почесне місце в жо... ментально-маргінальних анналах. Ми просто трем язик об зуби. Бо вважається, що так вчимося думати і оцінювати події - але ж не факт, що правильно, і не факт, що для оцінки ми маєм усю інформацію та компетенції.
Що й казати, після цього політ інформації на "політінформації" для мене скінчився. І переді мною з'явилася тонка межа, по один бік якої
- "моя хата скраю, мені байдуже, це нас не стосується;
а по інший бік:
- "я не читав, але засуджую", "всі засудили, значить так і є", "я нос сував, сую, суватиму до чужих справ, бо я активна людина і чужого для мене не буває".
А десь посередині між крайнощами на тонкій волосні забалансувало оте "Боже, дай мені змінити те, що я можу змінити, прийняти те, що не зміню, і відрізнити перше від другого".
Бути небайдужим і бути невгамовним виявляється, - різні речі, так само як бути емоційним і бути правим, так само як бути болотом і вміти зберігати спокій - теж не одне й те саме. І тим більше, емоційно пліткувати і висловлювати громадянську позицію - паралельні прямі, що не перетинаються ніколи. Яким би важливим не здавалося нам несіння своєї думки в маси.
Але крім авансового песимізму стосовно громадських обговорень і розчарування в ток-шоу, є й позитив: з того часу в мене з'явився власний мємчик :) він же лайфхак :)
Коли мене закликають засудити чи підтримати незнайомих мені персонажів,чи зайняти свої думки вирішенням вселенських питань за чашкою кави, долучитися до флешмобу з невідь-якого архіважливого приводу, я з посмішкою кажу собі "Страны мира с тобой, Никарагуа!" і... не лізу в те, на чому не знаюся, в те, на що не можу вплинути. За рідкісним винятком болючих питань, що формують громадську думку і впливають на рівень нашої толерантності і мудрості (або коли просто є цікава компанія і час потеревенити без мордобою).
Тому я не знаю, хороша чи погана людина той Спартак. Не знаю, справжній він психолог чи ні, винуватий він у трагедіях підлітків чи ні, жертва він наклепу чи ні. І навряд чи взнаю.
Але якщо вже я на чомусь знаюся, або принаймні сумніваюся в навязуваній мені позиції - ото я вам і розповім. Бо "я нє шкаф і нє музєй".
Дякую за увагу :)
П.С. Радянська школа і радянське суспільство зробили мені щеплення від псевдообізнаності та емоційних суджень. Ми весь час тоді повинні були гаряче висловлювати правильну позицію, "клєйміть позором", щось засудити чи щось підтримати. І, поки ми судили і оцінювали когось і щось, ми вважали себе мудрими й сильними, і не замислювалися , в якому багні насправді живемо і що за чужими життями власне проходить повз.
От з того часу мені завжди здається:
якщо держава/ суспільство вимагають від нас гаряче висловити позицію, виступити зі зверненням, засудити чи схвалити когось колективно, значить хтось хоче, щоб ми не помічали багна довкіл себе. А ще, делегуючи суд натовпу, влада умиває руки.
І це вже не про Суботу.
#мыслиненичегонеделания
Алёна Маляренко
Ты думаешь, что мне легко?
Мне очень страшно.
Не за себя, я — далеко,
где сидр и брашно,
где сусло, жмых, проезжий шлях
бескровной жизни,
не под снарядами в полях
и не в отчизне.
Угрозой мне лишь старость лет
да свод болезней.
А стариков несчастней нет
и бесполезней.
И хоронить не надо нас
печальным строем.
Мы сами в свой урочный час
себя зароем,
оплакав боль чужих смертей
в боях подённых,
и всех невыживших детей
и нерожденных.
19.04.23
Марина Гершенович
Тогда в Мукачево...
..............................................................................................
Держал Калашников я в Армии два года.
Служили вместе и Тернополь, и Донбасс.
Не знали мы, что существуют два Народа,
И пограничные столбы разделят нас...
Но если всё же попросить Совет Европы,
Без ложных чувств и сожаленья, и вины,
Послать Политиков в соседние окопы,
Чтобы смогли понять все ужасы войны...
Александр Уманский