Нове:

лютневе

Колись раніш я думала: лютневе –

те, що зимою зіграно на лютні.

А нині зсув уявлення суттєвий:

це з-під завалів люди й жерло люті.

Це виснажені лінії життєві

і зморшки днів на нульовій долоні,

це попіл, скалки вікон кришталеві,

бузок димів, сиренове безсоння…

Це безперервна серця колотнеча,

розрив кохань в розлуках по-живому,

поранених невпинна кровотеча

і за життя похід на смерть свідому.

Народ-заслін, що йде в пекельний хаос

й дарма на аварійну кнопку тисне,

безсилля, від якого задихаюсь,

а в атмосфері перебої з киснем.

А що там у європах і у штатах?

В них простір не горить, і час гумовий,

від зброї – шати, глузд – не вирішати –

по суті – страта, збій першооснови.

Протезів скрип, дрібний перестук милиць,

поранений шпиталь світанків ранніх

і душі, що з середини змінились

в брудних свічадах самоневпізнання.

Тепер у неба присмак металевий.

Спить людство, що байдужістю спокуте.

Тепер чим далі, тим ясніш: лютневе –

це люте.

Ірина Юрчук,

23.02.2024