Усе хотіла написати вам про це. Просто поділитися переживаннями. Й усе щось відволікало. І от, дякуючи черговому обстрілу, згадала.

Я хотіла розповісти про недільні враження.

Знов почну трохи здалеку, від царя Панька, коли земля була не така. Готові?

Ніколи не розуміла тих, хто любить лоскотати собі нерви. Любителів швидкості, мотофристайлу, скелелазіння, сноуборду, мисливства на крупного звіра й іншого карколомно й смертельно небезпечного і... ммм... як би так обивательськи сказати й не образити ні себе, ні вас несуспільнокорисного ризику. Завжди поважала мирні небезпечні професії, а оці адреналінові розваги... ох... Навіть колись посварилася з кумпанією. Кажуть:

- Ти не розумієш, що то таке - чистий адреналін. Коли на волосину від смерті,й усе залежить тільки від твоєї майстерності.

- Чому ж, - кажу, - розумію. Велкам ту адвенча: я щодня після 19.00 йду пішки з Донецька в Макіївку, 20 хвилин парком і півгодини лісосмугою. Там такий адреналін! Я і бігала,і на дерева залазила,і через річку пливла, коли за мною гналися. А вибору нема. Транспорт уже не йде, інша дорога довша й гірша. От і ходжу. На волосині від приниження і смерті. Все залежить від моєї майстерності петляти між кущів і Божої ласки. То ходім зі мною. Мені не так страшно буде, а тобі новий адреналін. Ну і користь: врятував благородно бабу. Ну і спорт: можемо швидко йти, а можем і пробігти кілометрів 6-8. Ну то як?

Істий спортсмен образився на мої порівняння. Проводжати не став, і друзі його не схотіли. Не треба їм безкоштовного адреналіну. І то справа: зірвався з Джомолунгми, втративши тисячі доларів на дорогу і снарягу, - загинув як романтик, красава. Отримав на халяву трубою по кумполу в лісосмузі - лошара. Сувора чоловіча логіка.

Зараз любителем адреналіну виглядаю я сама, уперто живучи на нулі. Хоча я не люблю адреналін. Гострі враження не люблю. Просто війна не питає, а я не можу і не хочу кидати свій дім. Ірраціональне, але страшне тяжіння до рідної землі. І деякі з тих адреналінозалежних хлопців з мого минулого тепер оцінюють мої ризики як несуспільнокорисні і невиправдані - тікай.

Іноді я, звісно, вагаюся. Особливо після листів та двінків про це. Але іноді переконуюся: я на місці. Де ще так потрібна молитва за рідну землю, як не в тім місці, де їй болить?

Щонеділі, коли ми співаємо у церкві, найправославніший у світі сосєд починає обстріли. Хоча й у нас, і у них служба. Хай і з різницею в годину. Але коли у нас співають "У царствії Твоїм спомяни нас, Господи" - у них уже "Милость мира, жертва хваления". Або у нас ще "Іже херувіми", а в них, взявши благословіння, розходяться із храму. І от тут... якесь "оскорблєніє чувств вєруюшіх": невже, поцілувавши хреста, людина віруюча може бігти до гаубиці і завдавати удар по мирних житлових будинках, по зупинках, вулицях, ринках і лікарнях? Не вкладається в голові. Ні.

Вчора ми співали "Вірую", коли почався обстріл. Ми чуємо і звук відльоту через річку - між нами і росіянами нема й 8 кілометрів. Чуємо, як повз нас, над нами пролітає смертоносна металева гидь, винайдена якимсь розумником, який не вважає себе убивцею. Чуємо, як вона падає десь недалеко, до півкілометра, з гуркотом впиваючись у камінь і вибиваючи з нього гострі, небезпечні бризки.

Потім летить від нас - ми чуємо і звук відльоту, і як там, далеко за рікою, падає вже наш снаряд.

І можна тільки молитися про порятунок невинуватих на окупованій землі.

Але то все в голові. В житті ми весь цей час співаємо. Хіба що трохи далі відсуваємося від вікон. Хтось хреститься й відходить до центру храму, під купол, хтось - до протилежної стіни. А ми співаємо. І батюшка молиться у вівтарі.

Стільки жалю і спокою, як у ці хвилини, я не відчувала ніколи. Світ здригається, мов хворий у пропасниці, що кидається на ліжку. А ти... хоч не можеш допомогти, але ти ще можеш бути поряд, тримати його за руку і говорити до нього, говорити, втихомирювати. І водночас "дзвонити лікареві", повідомляючи подумки: "Допоможіть, хворому світові знову гірше. Його бомблять і він бомбить, допоможіть нам, Лікарю, поспішіть, не забаріться". Але й це тільки - у голові, в реальному житті ми співаємо, молимося і співаємо. Згасають одні й запалюються інші свічки. Вщухає гуркіт за вікном.

Я не буду спокушати Бога і стверджувати, що, поки ми молимося і співаємо, є якісь гарантії. Їх насправді нема. Бог не обіцяв царства свого на цій землі. Не обіцяв більше, після Ізраїля, нікому, що побудує своє, православне чи католицьке, царство і буде з його дуже сильно віруючим народом "жить поживати, добра наживати, ворогів убивати". Ні, не обіцяв Він такого нікому. Бог - не телевізор, Він дурного не обіцяє.

Навпаки, Біблія віщує: земля й усе, що на ній, одного дня згорить. Не тому, що того хоче Бог. А тому що Він подарував землю нам - грайтеся, діти, плодіться, розмножуйтеся, наповнюйте її вщерть, вчіться бути подобою Моєю...

Натомість щодня людство ревно, з вогником готує собі армагєддєц, і тільки небесним дивом і космічним милосердям нам досі не дали рознести наш світ в лоскути. Але ми намагаємося, не вгаваємо, не втрачаємо надії: б'ємо, стріляємо, вбиваємо з криком "за мир". То я не знаю, в який момент Бог перестане заважати нам чинити наше правосуддя й порядок, і прийме стримуючу від останнього ривка руку. Не знаю. Все може бути.

Навіть під час недільної служби.

І - не знаю, як передати вам це словами - я відчуваю жаль і спокій, біль і мир. Мене тримає не віра в диво, не надія, що всі помруть, а я виживу, ні. А саме спокій і мир від усвідомлення того, що Вічність - безконечна і світла. Що у ній безмежні мудре добро і творча любов. Що смерті насправді не існує, а є нові виміри життя. І що в кожного з нас Там буде подовжений у нескінченність той вектор, який сам він власноруч повів від землі.

Що посіємо, те й зійде.

У церкві пронизливо, гостро усвідмлюєш просту річ. Мій вектор визначає не той, хто тисне на гашетку там, і за річкою. Є речі, проти яких вони безсилі. Душа більша за смерть.

Тому так легко співати під пострілами, і ще легше - вірувати. Жодного адреналіну. Жодного прагнення комусь щось довести. Просто, поки треба, я тут, на своєму місці.

#непроповедь

#мыслиненичегонеделания

Алёна Маляренко