Чи правда, чи ні...

Людина на 4 роки молодша за мене, "данєцкій"...

"Той, кого ти колись могла би називати "малолєтка", війною перетворений на сумного сухорлявого мужика, старшого за тебе на ціле життя. Ти є, а його нема", - кажу я собі.

Зараз пишуть "гордо кинув в обличчя ворогу", "мужньо вигукнув". Не те... Все не те...

Найстрашніше, що в останні хвилини, ба миті життя він мовив два слова так буденно, наче поздоровкався, просто і спокійно, незворушно - сказав те очевидне і природнє, що не потребує для нього стверджень і доведень, тихо і втомлено: "Слава Україні".

Найсильніші слова після "русскій воєнний корабль..."

І я не можу розвидіти, як розлючені цією тихою незламністю виснаженої людини закадрові "салдатікі" вмить перетворюють його на діряву мішень.

І не можу розчути, як молодий так само закадровий голос, що не має й 30, мабуть, років злісно видушує над вмить завмерлим мертвим тілом "сссдохні..."

Страшно...

Ці "малолєткі" виросли у різних світах різних держав і урядів. Один вмирає як людина, інший вбиває як нелюд. А я живу :( ...

Мені вперше стало страшно за людство. Не умоглядно "ах, куди ми котимося", а фізично.

І я чомусь відчуваю не так гордість, як горе.

Якесь таке нестерпно пекуче і всеосяжне...

Що ж ми всі, старші, наробили з нашими "малолєтками"...

Нема більше слів.

Не коментуйте будь ласка.

Я просто не могла це терпіти.

П.с. Той "третій Рим" зруйнує сам себе.

Алёна Маляренко