Нещодавно у мене спитали:

- А ти що думаєш про Спартака Суботу?

- Кого? А, ну... Я думаю, що його мені кілька разів пропонував тікТок і ютуб, але це не мій контент, а я не його ЦА, то ми не перетнулися і я нічого про нього не думаю.

- Нє, ну стривай! Так не можна! - сказали мені. - Вся країна обговорює, а ти колишній журналіст і тобі не цікаво?!

- Так. Не цікаво.

Розмова завершилася, а думки поскакали. Я навіть, каюся, з переляку й сорому присвятила 20 хвилин цій темі і... - СТОП! Пішла прати, поки є вода, нема дощу і пауза в обстрілах. Я не суддя, не експерт, я не маю робити їхню роботу, хочби тосу, що вони замість мене не виперуть і не розвісять мої лахи.

Знаєте, у мене зявилася одна корисна навичка: я не цікавлюся тим, що не впливає на мене і на що не впливаю я. І не страждаю від того, шо у мене немає ні власної, ні чужої думки по ряду питань. І не хочу все знати і все оцінювати. Вважаю, це і є дорослість, принаймні у моєму варіанті. Не жити чужим життям, не імітувати обізнаність, не гаяти час, а займатися своїми справами.

Чому так?

Розкажу здалеку і "картинках".

Я вчилася в радянській школі. Досить довго у нас був такий типу-урок "політінформація" . Ми з учителем обговорювали важливі новини і - увага! - оцінювали їх та учасників подій.

І от класі в четвертому ми, такі собі всрацця-компетентні десятилітні радянські люди, засудили Рейгана. Щось він там про Палестину сказав. А там ще діти загинули під час обстрілу. І я так завелася, і втнула яскраву промову, аж клас пройняло і вчителька мене похвалила. Мовляв, правильно, Альоночко, так йому, скаженому імперіалісту, хай знає!

Наступного разу, після політінформації присвяченої ситуації в Латинській Америці, ми навіть створили квіткову композицію "Страны мира с тобой, Никарагуа".

От бий мене грім, нині й не пригадаю, що там було з тими нікарагуанцями. Але тоді я горіла бажанням правильно оцінити ситуацію й причепилася до вчительки:

- А нашу композицію передадуть в Нікарагуа? А хоча б фото, шоб вони знали, що ми з ними? Нада ж заявить на весь світ...

Вчителька мені спробувала пояснити красиво, але до мене дійшла правда: всім наср*ть, як оцінили волелюбних нікарагуанців макіївські школярі.

У мене аж закралася підозра, що моя минулотижнева яскрава промова щодо Рейгана теж займає почесне місце в жо... ментально-маргінальних анналах. Ми просто трем язик об зуби. Бо вважається, що так вчимося думати і оцінювати події - але ж не факт, що правильно, і не факт, що для оцінки ми маєм усю інформацію та компетенції.

Що й казати, після цього політ інформації на "політінформації" для мене скінчився. І переді мною з'явилася тонка межа, по один бік якої

- "моя хата скраю, мені байдуже, це нас не стосується;

а по інший бік:

- "я не читав, але засуджую", "всі засудили, значить так і є", "я нос сував, сую, суватиму до чужих справ, бо я активна людина і чужого для мене не буває".

А десь посередині між крайнощами на тонкій волосні забалансувало оте "Боже, дай мені змінити те, що я можу змінити, прийняти те, що не зміню, і відрізнити перше від другого".

Бути небайдужим і бути невгамовним виявляється, - різні речі, так само як бути емоційним і бути правим, так само як бути болотом і вміти зберігати спокій - теж не одне й те саме. І тим більше, емоційно пліткувати і висловлювати громадянську позицію - паралельні прямі, що не перетинаються ніколи. Яким би важливим не здавалося нам несіння своєї думки в маси.

Але крім авансового песимізму стосовно громадських обговорень і розчарування в ток-шоу, є й позитив: з того часу в мене з'явився власний мємчик :) він же лайфхак :)

Коли мене закликають засудити чи підтримати незнайомих мені персонажів,чи зайняти свої думки вирішенням вселенських питань за чашкою кави, долучитися до флешмобу з невідь-якого архіважливого приводу, я з посмішкою кажу собі "Страны мира с тобой, Никарагуа!" і... не лізу в те, на чому не знаюся, в те, на що не можу вплинути. За рідкісним винятком болючих питань, що формують громадську думку і впливають на рівень нашої толерантності і мудрості (або коли просто є цікава компанія і час потеревенити без мордобою).

Тому я не знаю, хороша чи погана людина той Спартак. Не знаю, справжній він психолог чи ні, винуватий він у трагедіях підлітків чи ні, жертва він наклепу чи ні. І навряд чи взнаю.

Але якщо вже я на чомусь знаюся, або принаймні сумніваюся в навязуваній мені позиції - ото я вам і розповім. Бо "я нє шкаф і нє музєй".

Дякую за увагу :)

П.С. Радянська школа і радянське суспільство зробили мені щеплення від псевдообізнаності та емоційних суджень. Ми весь час тоді повинні були гаряче висловлювати правильну позицію, "клєйміть позором", щось засудити чи щось підтримати. І, поки ми судили і оцінювали когось і щось, ми вважали себе мудрими й сильними, і не замислювалися , в якому багні насправді живемо і що за чужими життями власне проходить повз.

От з того часу мені завжди здається:

якщо держава/ суспільство вимагають від нас гаряче висловити позицію, виступити зі зверненням, засудити чи схвалити когось колективно, значить хтось хоче, щоб ми не помічали багна довкіл себе. А ще, делегуючи суд натовпу, влада умиває руки.

І це вже не про Суботу.

#мыслиненичегонеделания

Алёна Маляренко