Із необов'язкового. Так, розбираюся в собі.

#мыслиненичегонеделания

Соромно зараз у цьому зізнаватися, але треба.

Перед входом роSSiян до Херсона в лютому 22 року у нас із Борею була думка: "Може, вони справді вважають, що не нищать нас, а редагують і виховують"?

Ну, тобто вони не садистично жорстокі, а зарозуміло йо*нуті?

Ну, типу вони реально вірять, що ми - небезпечні фріки, і нас треба зупинити, бо ми і собі, і їм зашкодимо?

Ну, типу все-таки не хард Орруел "1984", а лайт Кізі "Пролітаючи над зозулиним гніздом" ?

Ну, типу, особистість - ніщо, порядок - всьо?

Ну, типу все-таки вони не ф@sssисти, а йо@нуті...

Глибини трагедії це не міняло, але, якби ми з Борею були праві, то міг би відбутися хоч якийсь діалог. Але...

Але ми були неправі.

Я зрозуміла, що ми помилялися ще до страшної сенсації Бучі та Маріуполя. Маленький, здавалося б, штрих розкрив мені очі.

У перші дні березня росіяни завезли і розвішали атеїстичне комуністичне знамено (не просто червоне, а ще й з іллічом, поряд із убрусом - Нерукотворним Спасом. Тобто "спасуни християнської моралі" поставили знак рівності між вірою і устроєм, що знищив мільйони вірян?

Вам буде смішно і соромно за мене, але я тільки в цей момент зрозуміла остаточно, з ким ми маємо справу (я завжди вірю, точніше змушую себе вірити, в краще до останку). Але тут оте примарне єдиновірство, що тримало в мені залишки хоч якогось терпимого ставлення до них, полетіло шкереберть. Стало ясно: у мене нема спільної віри з тими, для кого рай виглядає як ГУЛаг, а Бог як ілліч. Нема і не може бути нічого спільного у мене з тими, хто готовий не сам умерти за свої переконання, а вбити іншого.

На декілька днів тоді мені стало страшно до дрожу. Особливо від того, що наш регіон наче й від України з полегкістю відпустили, дали одірвати. Страшно, самотньо і соромно.

Як пояснити... Відчуття таке, що мене за якусь мою провину закрили в одній кімнаті із небезпечною твариною. Це по телевізору ведмідь - гарнюня, а в одному просторі, з якого нема виходу - це загроза, смертельна, відтермінована на дні чи й на хвилини... І навіть якщо він тебе не з'їсть, не скалічить одразу, навіть якщо знайде собі інший харч і ви якось прилаштуєтеся жити поряд... але... Я - людина!

Я НЕ ХОЧУ ПРИЛАШТОВУВАТИСЯ ЖИТИ З ВЕДМЕДЯМИ!

Я НЕ ХОЧУ рахувати вдих і видих, стежити краєм ока, чи, бува, не роздратувала його.

Я НЕ ХОЧУ ВИПРАВДОВУВАТИСЯ перед спостерігачами знадвору за те, що опинилася в пастці!

Я НЕ ХОЧУ ТАК ПРОВЕСТИ ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ!

Я ХОЧУ ВОЛІ!

"Моя провина тільки в тому, казала я собі, - що я вважала їх людьми. І закликала всіх своїх - з зберігати до них людяність і дати їм та собі шанс. Чи не занадто жорстока мені за це покара?"

Настрій був істеричний. Я ходила містом і наривалася на конфлікти і, мабуть, наробила б дурниць, аж тут Боріна хвороба мене прикувала до нього, відділила від суспільства і від загарбників на місяць. Я пропустила і мітинги, і перші зіткнення, і... адаптацію.

Коли на початку травня нарешті вийшла в місто, завішане російською агітацією, то нічого крім апатії не відчувала.

"Я не знаю, як жити, якщо вони тут назавжди.

Але я знаю, що я не втечу і бодай метр землі піді мною буде мій, а не їхній".

І раптом, у такому от настрої, мне спіткали два прекрасні відкриття. Перший дзвіночок, що вони тут ненадовго, був дещо символічний. Виявляєтся, нєсуни православія... забули принести православіє. Вони нічим абсолютно не забезпечили церкви, навіть там, де батюшки погодилися прислужувати їм, а не служити Богу.

Тобто, крадене вони туди принесли, а потрібне - ні. Катастрофічно бракувало свічок, ладану, хрестиків, календарів, маленьких образків тощо навіть в центральних храмах - налякані війною люди розкупали обереги, а їх не везли.

Нєсуни православія привезли прапорів безбожників-комуністів та ілліча, агітаційні газетки та білл-борди, але... ггг!... забули привезти православіє. Показовий парадокс.

Друге відкриття сталося уже після перших ударів ЗСУ. Рассєйци не везуть сюди будматеріали і не ремонтують адмінбудівлі? Мерія і Будинок профспілок стояли без скла, але з баннерами про "навсєгда" . Ну який "навсєгда", якщо ви для того щоб полагодити одну споруду, розбираєте іншу, робите сяк-так, времяночки? Ви ж самі не вірите в оте пісАноє пропІсямі "навсєгда" . Ви - тимчасові, й тут просто заробляєте і крадете, збиткуєтеся й лицемірите, поки можна. І усьо.

Знову ж, дрібниці. Але за них одразу зачепилася душа. Знаєте, що я відчула тоді? Перемогу. У червні 2022 року я зрозуміла, що ми, із нашим досвідом переживать навали кого завгодно, переживемо і цих, нами ж породжених у давні середньовічні часи. Ми виживемо. Ми залишимося собою. Ми зможемо.

І тоді мені стало легко.

Страх відпустив.

Настало таке торжество - не передати словами.

Я знала: навіть якщо нас не звільнять цього року, ми все одно не станемо росією. Бо я і є Україна.

Я І Є УКРАЇНА!

Я знайшла шпарину, до якої ведмедю не дістатися.

І... почала оживати й писати "Жизель і мир". Й одразу викладати уривки онлайн без страху - хай читають всі (соромно, що досі ніяк не впорядкую).

Ось таке зізнання.

П.С. Я більше не намагаюся знатися на сортах г...вна, тим більше чужого. Я не думаю над тим, де цілий народ, православний народ, звернув не туди.

Проте я тепер точно знаю, що мій, наш внутрішній Макмерфі - непереможний. Будь там що. А у нас таких - не один на всю палату ;) Політаємо :)

Алёна Маляренко