Сьогодні побувала в Посад-Покровському. Маленьке село між Чорнобаївкою і Миколаєвом, в якому живуть люди, які вірять в працю своїх рук, у вдячну українську землю, в Божу милість і в диво.

Село повне будинків, які в принципі не можуть бути відновлені. Тобто, цілі літописи, історії родин, творіння їх трудів знищила війна. А те, що залишилося, доведеться сковирнути з фундаментом, щоб... відродитися, відродити село. Інакше ніяк. І люди, що повертаються сюди з евакуацій, мізками розуміють це, але душа... душа чіпляється за обпалені камені рідних стін, які кричать до неба про своє минуле, про понівечені надії, про загублене добро.

Не чути цей безгучний крик неможливо.

Та яким би густим не був смуток, він поволі розчиняється в праці. Гуде техніка саперів, працюють будівельники, садяться городи, виноситься бита цегла та обгорілий метал геть із осель, точаться розмови. Люди живуть надією.

Сьогодні в Посад- Покровському чудова родина, що навесні ночувала в машині, поки відбудували собі тут бодай літню кухню, нас частувала найсмачнішими варениками з сиром та м'ятним чаєм. Ми пригощалися за столом у вигорілому та вирубаному палісаднику біля знищеного будинку. У вищербинах стін вже поробили гнізда горобці й синиці. На розколеній груші пов'язалися плоди. Перед воротами квітне цикорій і жасмин, повзе по потрощеному паркану кліматіс, повніють на прополеній клумбі троянди, кивають голівками цикорій та дельфініум. Сонячно.

У голосах господарів нема трагізму, і ти не просто починаєш вірити у відродження - ти в якусь мить розчиняєшся в затишку й забуваєш, яке горе прокотилося тут. Ти наче просто повернувся в дитинство, коли на столі в палісаднику ставили миску з варениками й збиралася вся сім'я. Якщо не озиратися довкіл - це враження настільки повне!..

З Посад-Покровського нас проводжають розстріляні тополі з поламаними кронами. Чорні гілки, посічені стовбури, що наче трухлявіють заживо, гудуть від вітру. Але і на цих гілках теж прокидається, тягнеться до сонця зелене листя, як надія, як віра. І лан несе у подарунок тополям-прочанкам рясні дикі маки. І фазан, не боячись, ходить по мінних полях. І туркочуть дикі голуби. І смуток утікає, як дорога з-під коліс.

Дивний день...

Покрий, Боже, цей маленький Посад своєю любов'ю, загой його рани, не дай ошукати віру і працю його людей. Усе, що в них є, - тільки оця земля і латочка неба над нею. Зглянься, Господи.