Про зловтіху і самопочуття

#мыслиненичегонеделания

Попри те, що я найбільше ціную тишу і самоту, я закохана в людей. І дуже люблю любити. І дуже не люблю не любити, а ненавидіти взагалі не вмію.

Проте вмію розмовляти спокійно навіть з тими, хто мене ненавидить. Не тому, що я така класна, просто тому що я так влаштована. І я цим не толерую зло - я так вірю в добро, яке є в кожній людині, і так даю шанс нам обом.

Але саме тому я іноді безпорадна.

Коли цей шанс непотрібен.

Точніше, потрібен тільки мені.

У дитинстві/юності все було простіше.

Насправді я дуже запальна, емоційна і тому під час образи чи нападу на мене за три хвилини могла показати концерт в стилі "хто не спрятався - я не винувата". І встигала наробити такого, що потім сама надавала першу допомогу. Аж до зашивання розсічених лобів і вправляння суглобів.

Під час, пардон, клімаксу чи ПМС я теж іще могла "врізати марш". Але й тоді спалах люті за хвилину-дві минав, агресія, як буря, проходила, і мені вже всіх шкода, за себе ніяково і дивно, чому я вчасно не знайшла потрібних слів та ігнорувала небезпеку аж доти, доки не дійшло до такого.

(Бо коли ти вважаєш себе сильним і розумним, то на тебе чатують дві пастки:

1) все собі дозволити,бо ти можеш,а вони ні

2) почуватися за все відповідальним, бо ти знав, вони ні.

Я обрала друге. Хоча і те, й те - гордість Не та, котра гідність, а та котра марнославство).

То колись я, наробивши шороху, перепрошувала і пробачала; ми навіть дружили потім із колишніми ворогами. Бо я так влаштована.

А зараз... Що я можу зараз?

Ні-чо-го.

Тому все частіше у відповідь на агресію щодо себе знизую плечима і живу собі далі. Молюся і живу.

Ще, правда, по старій пам'яті, можу в перші три хвилини обматюкати. Але й цього вже не роблю.

Просто уникаю некомфортного спілкування та незрозумілих мені людей. Не від страху, а від "нелюбові не любити когось", від небажання образити.

Правда, коли не вдається, бува, уже вдома, якщо вчасно не обійшла загрозу, - як згадаю щось, то і поплачу, і поматюкаюся. Але і того вже менше.

Бо я знаю одну сумну річ: мій кривдник не безсмертний, а життя має дивовижне почуття гумору зі своєрідним почуттям справедливості та вчасності - всі за все платять, самі або дорогі їм люди. На жаль це так.

Тому я не хочу нікому покари, не проклинаю і не вимагаю помсти. Все буде і так, без моєї на то волі. Кожен пожне те, що посіяв - і я, і ми, і вони.

І мені... шкода, що для більшості покара - не шанс зупинитися і виправитися (як добре, коли таке трапляється!), а вирок, кінцева зупинка.

Отак щодо мене.

А як щодо моєї країни? Щодо завданої їй образи?

Поки я могла вірити в примирення з кривдником, і в діалог, я вірила і казала про це, навіть якщо мені прилітало за таку мою віру. Зараз я не знаю. Просто не знаю.

Мені болить те, що зробили з нами. Дуже.

І те, що продовжують робити.

Але мені іноді болить те, що робимо і кажемо ми.

Бо я хочу, щоб ми були вищі, кращі, добріші за них.

І це, мабуть, теж гордість.

Зараз, не знаючи нічого наперед, я просто, чим можу і коли можу, допомагаю вистояти іншим. Так само допомагають мені.

Так і живем.

Єдине, що я знаю напевно, - мене не охоплює радість від Шебекіно, Грайворона, Білгорода, дронів над Москвою чи мемів з палаючим Кремлем. Мене охоплює гіркота.

Якщо ви уважно читали аж досі, ви зрозумієте чому. Якщо ні...

Що ж, просто не присилайте мені будь ласка радісних пожарищ на чужій землі.

Я можу прийняти як данність суд і покару, яку там заслужили. Але я не зумію цьому зрадіти.

Бо не навчилася ненавидіти.

І зроблю усе,від мене залежне, щоб і не навчитися

Пробачте.

П.С. Ще один біль - зрадники. Люди, з якими ми дружили чи спілкувалися роками, з якими дискутували, які мені особисто робили добро, а тепер... Мені боляче від того, що вони зробили. За деяких ще й соромно. Але їхній вибір - то їхній вибір. Нехай судить і милує Бог. Я нічого сказати не зможу. Я пам'ятаю добро і молюся, в надії на покаяння, покуту і... прощу.

То вибачте і за це.

#мыслиненичегонеделани

я

Алёна Маляренко