Три питання - три відповіді

#мыслиненичегонеделания

У мене часто питають нехерсонці :

не страшно?

не плануєш виїзд?

чекаєш визволення?

Не страшно. Не планую. Не чекаю. І не зарікаюся.

А тепер по пунктах, поки не почався холівар і зрадошукання.

1) Про страшно-нестрашно жити у Херсоні - це не про мужність, і не про дурість, і не про зраду. Тут захисний механізм психіки.

Уявіть, що вас вивели на розстріл, шмальнули холостими, але не розстріляли. Ви обісра@лися, впали, встали, дихаєте. У голові і розпач, і ейфорія - Я ЖИВИЙ!!!

Тільки починаєте оживати - знову схопили, тягнуть розстрілювати. Ви не вірите, що диво станеться вдруге, ви хочете жити, ви пручаєтеся, у вас істерика. Але - знову постріл холостими.

І знову, змивши соплі та гівн@, оживаєте

І тут знову те саме...

І от, після чергового повтору, якщо ти не втік і не збожеволів, то стає ПОХ... Так пох, як іще ніколи ні на що не було. Це має назву якогось глибокого депресивного стану. І це має потім якось лікуватися. А зараз ти - безстрашний та безсмертний.

Херсонець - це саме така людина. З єдиною відмінністю - йому стає пох на себе. А на інших - боляче від безсилля так, що хочеться вмерти. Але ти вже пережив цю смерть, коли входили в Херсон чи хапали активістів.

Херсонець знає, що було в Бучі, в Маріуполі, в Харкові, що зараз коїться в Донецьку. Він знає, як це - намагатися виїхати, і застрягнути на кілька днів на трасі посеред розстріляних машин і тіл таких само утікачів, яким не пощастило ані виїхати, ані повернутися в місто. Він знає, що кожен "бум-бах" коло міста - це нова смерть когось у селі, може, того, хто возив тобі яйця, молоко, полуницю, сало чи мед.

Він знає, що саме сьогодні хтось помер, а він живий.

Вумні ікспєрди кажуть: вам нормально, у вас відносно тихо, можна жити...

А скажіть, можна жити, якщо фігурально кажучи, у тебе під вікнами щодня хтось волає: вбивають, допоможіть!

І ти НЕ МОЖЕШ допомогти? А завтра новий голос волатиме так само. А ти муситимеш чути і не могти нічого вдіяти.

От саме тому добрий мозок потроху починає відключати херсонцям емоції. Щоб не відчували, чуючи.

От саме тому вже не страшно. Щоб не поїхав кукухою, знову зміг їсти, пити, прибирати в хаті.

(Я не прибирала два місяці і лише два тижні тому змусила себе вийти погуляти і дійти до кафе. Це ціна відсутності страху).

Треба було виїздити після другого холостого залпу, а тепер...

2) Тепер про "навіщо виїжджати". Кожен вирішує сам, але як тоді довести, що Херсон - це Україна, якщо нас, українців, тут не буде? Мені нема кого рятувати і нема куди бігти. Мені вже не страшно. Але я знаю точно: Лесі Українці, Шевченку, Коцюбинському, Мирному, Левицькому МОЖНА БУЛО ВИЇХАТИ з імперії, але нікому в голову не прийде називати їх зрадниками, бо вони лишилися і творили, і зробили нас - нами. От і я рівняюся на них, а не на Верещук чи прої@ ателів сходу й півдня.

Україна - це я. І я не повинна втечею кудись доводити собі чи вам свою любов до власної землі. Я - не засуджую тих, хто їде як людина (не кинувши, не зрадивши). Не смійте судити мене за те, що я як людина волію жити і вимирати на своїй землі. Я хочу жити, а не чекати. Інше питання, як - от на нього я нині й шукаю відповіді.

3) Ну і про "не чекаю".

Нема нічого гіршого ніж чекати і наздоганяти. Чекання виснажує так само, як і постійний страх. Я вимкнула цей режим, і тепер вірю, молюся і живу. Я готова до всього, але хочу зустрічати Україну.

Так, я не виглядаю з вікна раз-по-раз, чи не йдуть козаченьки, не скролю вже стрічку новин. Та й нема чого скролити.

Я живу своїм життям. Допомагаю одним, молюся за інших, вишиваю і пишу.

У мене нема часу й сил на істерику розчарування, яке охопило тих моїх земляків, які не живуть, а чекають. Іноді здається, вони почуваються мов кріпосні селяни, яких без їх згоди перепродали від доброго пана злому. От ці теж - чекали "Кармелюка" чи "Довбуша" який їх врятує, і ображалися, якщо не йшли.

Я і мої близькі живемо в іншому режимі - я не об'єкт, який можна забрати чи віддати. Я і є Україна. Крапка.

Мене неможливо купити чи поневолити. Навіть розвернувши наді мною чуже знамено і вручивши мені російський інтернет чи паспорт (до речі, не отримувала і не планую).

Я - не комаха, яка впадає в сплячку в очікуванні тепла. Мені ніколи чекати. Я живу. І вам не буде за мене соромно, коли ви повернетеся (коли б це не сталося) сюди й ми поновимо разом нашу державність, попри те що я не воюю і не вмію. Я є українкою, і цього досить. Я не мушу пояснювати, виправдовуватися чи доводити. Хай кожен робить свою справу.

Я як громадянка виконала все, що від мене вимагали:

- платила податок на армію,

- жертвувала кошти,

- критикою попереджала про проблеми, ризики і небезпеки,

- не виїжджала, коли просили не рипатися й не заважати армії,

- залишалася вірною, навіть коли мене не розуміли, погрожували тут протягом років прапороносно-ейфорійні свої, безпідставно звинувачуючи в усіх можливих зрадах і гріхах тільки тому, що я не схвалюю все підряд і маю власну думку (від чужих - уже не боляче і не страшно).

Тепер я просто делегую державі виконати її частину угоди. Я - жива. Я - варта України.

Ось такі три відповіді.

Якщо ви не зрозуміли мене - шкода. Та нагадаю: я живу не для того, щоб вам подобатися.

Зрозуміли? Обіймаю і кажу: тримаймося, ми і є Україна, нам нема чого стидатися й нема за що виправдовуватися. Тримайте це у серці і... живіть.

Алёна Маляренко