Мені було 23 роки, коли люди поставили одразу три невтішні діагнози.

1. Кандидат наук, фізик та підприємець, батько мого доброго й красивого приятеля, завваживши наші добрі пацанські стосунки з його сином, сказав:

- Оленко, якщо ти не скоригуєш поведінку, тобі важко буде вийти заміж. Ти надто прямолінійна та самостійна. Ти уявляєш, ЯКИЙ чоловік може комфортно почуватися поряд?

- Добрий мовчазний неандерталець, чи той, хто уже багато пережив, - ляпнула я, не думаючи. - А на часі лізуть, ті, хто хоче, аби я була їм за мамку. А я не можу й не хочу.

- Так, ти права... Ти права... - погодився він. - А не боїшся залишитися сама?

- А що робить? - зарозуміло сказала я, подякувала за хвилювання і поскакала у своїх справах, прикро вражена його словами.

2. Під час роботи в школі до мене підійшла мама моїх учнів і, соромлячись, вибачаючись, почала дивну розмову:

- Олено Миколаївно, ви мені снилися. У мене іноді бувають особливі сни... пророчі.. Я бачила вас в оточенні багатьох дітей. Але ваших там не було. Ви не переживайте, якщо Бог не дасть вам власних дітей. У вас завжди будуть інші.

Я стримано подякувала і довго плакала вдома, примовляючи " якого х*ра ви всі до мене лізете?! якого х*ра???"

3. Того ж року мені довелося зі своїми постійними головними болями укотре звернутися до лікарні. Мені поставили невтішний діагноз - пухлина мозку. Згодом, коли з'явилися перші МРТ, діагноз уточнили - небезпечних розмірів кіста. Вона утворилася через вроджені вади судин мозку і може бути смертельною. Оперувати на місці не бралися, їхати до Києва я не могла. Була слабка надія, що, може, той "мішок рідини" почне зменшуватися сам.

І я сподівалася.

- Вам не можна нервуватися, треба багато спати, приберіть фізичні навантаження - тільки плавання та ходіння. І обов'язково масажі. І... знеболюйтеся. Може бути дуже боляче.

Лікар виписала довгий-предовгий рецепт і ми попрощалися.

Як у романі Дюма, 20 років по тому, я жива. Мій чоловік, який офіційно мені не чоловік, але з яким ми уже 15 років, набагато старший за мене, і нам цікаво й добре разом, хоча над нами обома час висить дамокловим мечем. У мене і справді жодна з вагітностей не завершилася успішно. Але, за церковними уявленнями, на небі на мене чекає четверо малят. Бути б гідною їх. А тут, на землі, мов до Мавчиної вербички, приходять чужі діти - вбогі й багаті, веселі й сумні, і я щодня молюся, щоб у мене вистачило душі на кожного, на кожну.

Якщо ж нагадує про себе голова й знову збирається рідина в черепушці, я знеболююся, відпрошуюся з роботи, роблю масаж і лежу. Добу чи дві, поки не минеться. А потім надолужую пропущене, багато ходжу і плаваю)

Може, саме тому мені - не до інтриг? Не до великої політики? Не до ворожнечі та з'ясування стосунків? Не до гігантизму? Може, саме тому я не мислю глобально історичними категоріями і сміюся з внутрішнього Македонського, коли він прокидається й хоче завоювати світ, не привертаючи уваги психіатра? Може саме тому я спокійно і з інтересом слухаю всіх і не спішу оцінювати й судити? Що я знаю про чужі душі?

Надто коротке життя. Надто дорого все дається. Надто багато прекрасного у світі довкіл, у дітях, що приходять щодня. Надто мало часу, щоб виправити усі помилки, зроблені від 23 років і раніше.

Чомусь згадалося...

Ось такі от #мыслиненичегонеделания

Алёна Маляренко