Deutsch

БОЛЬ.Стихи и проза о войне.

01.08.23 21:38
Re: БОЛЬ.Стихи и проза о войне.
 
legende2018 патриот
legende2018

ТРОШКИ ВІРШІВ ТА ПРОСТОРІКУВАНЬ

#мыслиненичегонеделания

_____ _____ _____ _____ _____ _____

Знаєте, мені навіть іноді не віриться, що я стільки всього пережила...

Я пам*ятаю СРСР - і хороше, і погане. Я пам*ятаю інші часи - і розбій, і голод, і убозтво, і смерті кінця 90х. Я пам*ятаю перманетний пошук "винного в усьому попередника", в якому ми жили завдяки пресі й TV.

А ще я пам*ятаю те піднесення, з яким ми всі (і це на 90% правда) входили в нашу Незалежність, які ми були тоді щасливі...

І пам*ятаю, як ми боялися війни і від того страху кидалися до Бога - проповідників тоді вистачало. Але, вочевидь, до Бога дійшли не всі, а от війною лякали кожного:

- у 91му казали: нас не випустять з Союзу без бою,

- у 95му: вибори між двома партійними нікчемами подавалися скрізь мов вибір між Європою і совком, між майбутнім і вчорашнім, між Україною і рабством,

- у 99му - знову було те саме, знову Схід лякали рухівцями, що збирають зброю, щоби рушити на Донбас, а Захід - чорними й невмитими демонами підземелля, морлоками, шахтарями, які прийдуть - і під горілочку висякаються у вишитий рушник і спаплюжать калинову мову,

- у 2004-му...

- у 2013-му...


Я думаю, що було далі - більшість із вас памятаєте й самі. Це було так яскраво, що забулося все, що було попереду. Адже ми втомилися від одноманітних виборів одноманітного убозтва, одноманітного розбрату, одноманітно обвалених надій.

Ми наче втомилися пам*ятати, але згадайте, це було: щочотири роки ми - і сподівалися, і боялися. І зараз усі найгірші страхи наче ожили й втілилися. Чи то нас таки нацькували одне на одного, чи то ми так втомилися боятися, що кинулися у ту кляту війну мов за забуттям і розрадою? Чому у війну, а не в молитву?


Чому? Я не маю відповідей, я не беруся судити. Просто пригадала свій, тодішній, підлітковий ще, страх, і хочу поділитися з тими, кому цікаво, що відчувала між виборами і чого боялася я - тоді, у свої 15, 19 років, у 23... Ось вони, ці далеко не геніальні, дитячі, але щирі вірші, написані тоді, а за змістом - наче зараз:


ТРЕТЬЯ МИРОВАЯ

Потеряли и память и слух

на бурлящей своей планете

мы о войнах прошедших двух

и о вскоре возможной третьей.


А её уже слышен дух —

в криках толп, и в горячем ветре:

— Тот, кто был уже в войнах двух,

втал бы в первых рядах на третьей!!!


И кого обуял этот пыл?

…Тлели села… Рыдали дети…

Нет, кто в двух уже войнах был

ни за что не пойдет на третью!


Пусть его остановит не страх

перед грязью, болезнью и смертью -

память павших на Тех боях:

их - уже не поднять на третью…

1997


9 МАЯ

Кто виноват, что здесь была война -

нежданная и злая гостья?

Что под её пятою нежная весна

цвет яблонь уронила в кости?


Кто виноват, что писем дед не ждет,

а внук сквозь землю смотрит в небо?

Что убивал народ — народ?

Что дымом пах кусочек хлеба?


Кто виноват, что город не узнать?

Что девушки-подростка муж — калека?

Что миллионы не услышат слова «мать»

и не подарят миру человека?


Как их найти? Кого к ответу звать?

Ни суд истории, ни люди

не смогут до конца понять,

и только… Вышний суд рассудит.


Простим же тем, кто бил и кто стрелял?

Врагам протянем руку дружбы?

Да будет так! Но в сердце всяк чтоб знал:

виновен - ты, коль в руки взял оружие.

1996, май


* * *

Все хотят позначительней роли,

значит, каждому кровь нужна.

Мир по-прежнему злобой болен,

есть по-прежнему слово «воин»

есть по-прежнему слово «война»…


Если б стало нежней и тише

на зелёном земном островке,

не играли б войну мальчишки -

голубей бы гоняли с крыши

и удили бы рыбу в реке.


Солнца свет был бы свеж и ясен,

и прозрачен — небесный тент.

Для кого-то ж вопрос не ясен,

кто-то с кем-то еще не согласен,

и для них бои — аргумент.


Что же… Мир наш - почти спокоен:

притаилась кой-где тишина…

Но - по-прежнему злобой болен:

есть по-прежнему слово «воин»,

есть по-прежнему слово «война».

1997


ЦЕНА ЖИЗНИ

Идет офицер к победе,

медали неся на груди.

Вчера он был просто … Петя,

но жизнь была впереди.


Он помнит свой первый выстрел,

свой первый военный шаг,

как голос впервые повысил,

как понял, что рядом «враг».


А рядом, в сыром окопе

сидел этот враг … Рено.

Он брился впервые на фронте.

Казался бой как в кино:


цветными взрывы снарядов,

случайным — предмертный крик,

и смелыми — лица солдатов,

отцом — генерал-старик…


Остановите съемки!

На это нельзя смотреть!

Ни славы нет, ни победы,

лишь смерть… под фанфары — смерть!


Погибнет Рено безусый,

а Петя придет домой

калекой — зато не трусом?

с медалями — но … седой?

1994


ДЕНЬ НЕЗАВИСИМОСТИ

Плачет седой человек,

плачет в большие руки

на переломе эпох

от безысходной муки.


Давно и в другой стране

рос крепким душой и телом,

сердце не знало грез,

занят был "общим делом".

Жил как работал, а жил

зло и легко — со взлетом.

И не копил. Грешил

по мелким, мещанским счетам —

крут был «с кем надо». Но

у дней есть своя работа -

жизни цветное кино

крутить без обратного хода.


История что-то рвет

и рядится в новое платье.

Мы сделали поворот

по судьбам своих же братьев…

И плачет седой человек,

плачет в худые руки,

чувствуя, что его

не понимают внуки.

1995


Дякую тим, хто читав. І хто пригадав. І відчув.

#автороленамаляренко

Все свои поступки совершай только в гармонии со своей совестью.
 

Перейти на