БОЛЬ.Стихи и проза о войне.
ТРОШКИ ВІРШІВ ТА ПРОСТОРІКУВАНЬ
#мыслиненичегонеделания
_____ _____ _____ _____ _____ _____
Знаєте, мені навіть іноді не віриться, що я стільки всього пережила...
Я пам*ятаю СРСР - і хороше, і погане. Я пам*ятаю інші часи - і розбій, і голод, і убозтво, і смерті кінця 90х. Я пам*ятаю перманетний пошук "винного в усьому попередника", в якому ми жили завдяки пресі й TV.
А ще я пам*ятаю те піднесення, з яким ми всі (і це на 90% правда) входили в нашу Незалежність, які ми були тоді щасливі...
І пам*ятаю, як ми боялися війни і від того страху кидалися до Бога - проповідників тоді вистачало. Але, вочевидь, до Бога дійшли не всі, а от війною лякали кожного:
- у 91му казали: нас не випустять з Союзу без бою,
- у 95му: вибори між двома партійними нікчемами подавалися скрізь мов вибір між Європою і совком, між майбутнім і вчорашнім, між Україною і рабством,
- у 99му - знову було те саме, знову Схід лякали рухівцями, що збирають зброю, щоби рушити на Донбас, а Захід - чорними й невмитими демонами підземелля, морлоками, шахтарями, які прийдуть - і під горілочку висякаються у вишитий рушник і спаплюжать калинову мову,
- у 2004-му...
- у 2013-му...
Я думаю, що було далі - більшість із вас памятаєте й самі. Це було так яскраво, що забулося все, що було попереду. Адже ми втомилися від одноманітних виборів одноманітного убозтва, одноманітного розбрату, одноманітно обвалених надій.
Ми наче втомилися пам*ятати, але згадайте, це було: щочотири роки ми - і сподівалися, і боялися. І зараз усі найгірші страхи наче ожили й втілилися. Чи то нас таки нацькували одне на одного, чи то ми так втомилися боятися, що кинулися у ту кляту війну мов за забуттям і розрадою? Чому у війну, а не в молитву?
Чому? Я не маю відповідей, я не беруся судити. Просто пригадала свій, тодішній, підлітковий ще, страх, і хочу поділитися з тими, кому цікаво, що відчувала між виборами і чого боялася я - тоді, у свої 15, 19 років, у 23... Ось вони, ці далеко не геніальні, дитячі, але щирі вірші, написані тоді, а за змістом - наче зараз:
ТРЕТЬЯ МИРОВАЯ
Потеряли и память и слух
на бурлящей своей планете
мы о войнах прошедших двух
и о вскоре возможной третьей.
А её уже слышен дух —
в криках толп, и в горячем ветре:
— Тот, кто был уже в войнах двух,
втал бы в первых рядах на третьей!!!
И кого обуял этот пыл?
…Тлели села… Рыдали дети…
Нет, кто в двух уже войнах был
ни за что не пойдет на третью!
Пусть его остановит не страх
перед грязью, болезнью и смертью -
память павших на Тех боях:
их - уже не поднять на третью…
1997
9 МАЯ
Кто виноват, что здесь была война -
нежданная и злая гостья?
Что под её пятою нежная весна
цвет яблонь уронила в кости?
Кто виноват, что писем дед не ждет,
а внук сквозь землю смотрит в небо?
Что убивал народ — народ?
Что дымом пах кусочек хлеба?
Кто виноват, что город не узнать?
Что девушки-подростка муж — калека?
Что миллионы не услышат слова «мать»
и не подарят миру человека?
Как их найти? Кого к ответу звать?
Ни суд истории, ни люди
не смогут до конца понять,
и только… Вышний суд рассудит.
Простим же тем, кто бил и кто стрелял?
Врагам протянем руку дружбы?
Да будет так! Но в сердце всяк чтоб знал:
виновен - ты, коль в руки взял оружие.
1996, май
* * *
Все хотят позначительней роли,
значит, каждому кровь нужна.
Мир по-прежнему злобой болен,
есть по-прежнему слово «воин»
есть по-прежнему слово «война»…
Если б стало нежней и тише
на зелёном земном островке,
не играли б войну мальчишки -
голубей бы гоняли с крыши
и удили бы рыбу в реке.
Солнца свет был бы свеж и ясен,
и прозрачен — небесный тент.
Для кого-то ж вопрос не ясен,
кто-то с кем-то еще не согласен,
и для них бои — аргумент.
Что же… Мир наш - почти спокоен:
притаилась кой-где тишина…
Но - по-прежнему злобой болен:
есть по-прежнему слово «воин»,
есть по-прежнему слово «война».
1997
ЦЕНА ЖИЗНИ
Идет офицер к победе,
медали неся на груди.
Вчера он был просто … Петя,
но жизнь была впереди.
Он помнит свой первый выстрел,
свой первый военный шаг,
как голос впервые повысил,
как понял, что рядом «враг».
А рядом, в сыром окопе
сидел этот враг … Рено.
Он брился впервые на фронте.
Казался бой как в кино:
цветными взрывы снарядов,
случайным — предмертный крик,
и смелыми — лица солдатов,
отцом — генерал-старик…
Остановите съемки!
На это нельзя смотреть!
Ни славы нет, ни победы,
лишь смерть… под фанфары — смерть!
Погибнет Рено безусый,
а Петя придет домой
калекой — зато не трусом?
с медалями — но … седой?
1994
ДЕНЬ НЕЗАВИСИМОСТИ
Плачет седой человек,
плачет в большие руки
на переломе эпох
от безысходной муки.
Давно и в другой стране
рос крепким душой и телом,
сердце не знало грез,
занят был "общим делом".
Жил как работал, а жил
зло и легко — со взлетом.
И не копил. Грешил
по мелким, мещанским счетам —
крут был «с кем надо». Но
у дней есть своя работа -
жизни цветное кино
крутить без обратного хода.
История что-то рвет
и рядится в новое платье.
Мы сделали поворот
по судьбам своих же братьев…
И плачет седой человек,
плачет в худые руки,
чувствуя, что его
не понимают внуки.
1995
Дякую тим, хто читав. І хто пригадав. І відчув.
#автороленамаляренко