БОЛЬ.Стихи и проза о войне.
Назад
Стільки світла – не захлинутися б ним, не оступитися.
Літо уже скінчилося; ніби потік, ми перейшли його.
Але ця земля і далі буде світитися,
не охолоне в серпанку з оксамитового і синього.
Стань на коліна за тих, хто уже ніколи не стане,
ніколи не встане. Серцем цілим назовні.
Бо навіть найкрихкіший шепіт, найменший голос не зів’яне,
а дзвоном священним все це світло наповнить.
Пам’ять свою бережи, гляди її, як відкриту рану,
бо їй же ще довго-довго тобі боліти, тебе тримати.
В серпні життя рветься з грудей, розлітається, як вихор піщаний,
розмотується просто в руках, як плівка, давно відзнята.
І скільки би не розхлюпав цього серпневого світла відер ти,
і якою би страх не ловив тебе часом петлею –
Батьківщину з тебе навіть з кров’ю не можна видерти,
а тебе, насправді, – із неї.
Катерина Бабкіна