Про особисте

#мыслиненичегонеделания

Як нас усіх змінила ця війна...

Подивіться на ці два фото. На обох я.

Перше (в чорній сукні) зроблене у вересні 2013.

Друге (в помаранчевому джемпері) в березні 2014 року.

Між цими фото - всього 6 місяців, а ще початок війни, а ще + 22 кілограми ваги, а ще втрата ненародженої дитини, а ще імунний збій та зупинка щитоподібної залози. Після цього частково втратила голос, волосся, координацію рухів, стала погано ходити і падати на вулиці, набула термочутливості і припинила влітку готувати їжу, робити закрутки на зиму, працювати на городі, засмагати. Я посивіла і почала фарбувати волосся.

Чому?

Психосоматика.

Знов "чому"? Ну...

Коли почався Майдан, то мої друзі (тепер уже переважно колишні) були і з одного боку , і з іншого боку, і люто ненавиділи одне одного і згодом стали ненавидіти мене за спроби якось примирити, зшити, зупинити. Багато переживала і писала про це. Колеги-журналісти позначили мене як неблагонадійну персону і... стало погано з роботою. Мене не хотіли публікувати. З'явився страх безпорадності і непотрібності. Переживала ще більше.

Коли почалося "ввічливе" вторгнення, анексія і АТО, моя мама гостювала у приятельки в Криму, а сестра з дітьми жила на Донбасі. Забрати до себе вдалося тільки маму. І цей біль досі в мені.

Коли почалися обстріли Донецька (я зараз не буду нагадувати, що тоді на озброєнні у нас була стара радянська зброя, яка давала похибку до півкілометра), бої та арт-дуелі, які я зараз слухаю в Херсоні, тоді слухала в трубку - мені щовечора дзвонили подруги звідти. Їм було страшно, їм потрібен був поряд хтось і вони просили побути з ними на зв'язку. То з 22.00 до 02.00 майже щодня (точніше, щоночі) я висіла на телефоні, слухала, заспокоювала, переживала з ними ті обстріли. Потім вдень шукала варіантів, як кому допомогти виїхати; кількох справді таки вдалося вивезти з Донбасу. Але щотижея йшли новини про смерті: брат, тітка, ученик, знайомий, друг...

Я переживала за себе та інших все більше й більше й от допереживалася. Мій організм просто відмовлявся жити в такому світі.

З 2018 року я вже жила лежачі, працювала безіменим копірайтером на сайтах новин, зареєструвала ФОП (який в ковід у 2020 р. змушена була закрити) і дуже рідко, буквально раз чи два на тиждень вибиралася в люди з тренінгами та виступами. Й іноді, після заходів, ідучи додому, втрачала свідомість і валялася чи напівсиділа непритомна під херсонським парканами. Господь уберіг від зла - завжди за кілька хвилин збиралася до купи й брудна, як свиня, чепеляла додому.

Добре, хоч вага вже не росла - соточка і стоп.

Пожежа на дачі, мамина страшна травма і смерть у 2020му стали тим стресом, що буквально не підняв, а підкинув мене на ноги. Ніколи нічого настільки жахливого зі мною не траплялося, - так я думала тоді. Й мій організм, хоч я не знала як жити, почав сам мимо моєї волі боротися за життя - слабенько почала працювати й відновлюватися щитоподібна залоза, зупинилася сивина, легше стала витримувати спеку і холод. Я оклигала настільки, що навіть встигла подати документи і стати директором Станіславської бібліотеки і майже рік до війни працювала там, стала оживати, мріяти, й менше переживати.

А потім повномасштабне вторгнення, війна, окупація, смерть чоловіка і ще багато страшних новин і смертей... І знову жах безпорадності, почуття провини, пережмапння. Жити стало нестерпно боляче - голова, серце, кожен нерв. Ще й мікроінсульт наприкінці 22 р. - правда, перележала майже без наслідків: ліва рука вже повністю відновилася, зір теж, урра.

То коли після всього цього у мене є хвилинка, сили і можливості ділитися - я ділюся.

Інколи мені пишуть хейтери і недоброзичливці: "гляньте на себе, ви ж жирна ідіотка" чи "корова з інтелектом доярки, кого ти вчиш" чи "свиня, зажралася, а ще скаржиться на життя " , "невже хтось вірить, що ця опухша баба сидить в Херсоні?" і т.д. - але мені вже не боляче, мене цим уже неможливо образити. Я знаю, яка я була, яка стала, і якою я є. Я знаю, що пережила, і що комусь довелося пережити речі ще гірші. І що всі ми, живі, змінилися у цій війні. Незворушні тільки дерев'яні та пластмасові голови. Бо порожні.

Я не знаю, що попереду у кожного з нас, але жоден хейтер на це не вплине аж ніяк. Точно. То нащо зважати на фактори, які нічого не важать? Не переживаю:)

Коли мені присилають в приват поради, як схуднути, як зцілитися, як омолодитися і як "трахнуть весь світ і бути каралєвой" - мені це не дуже цікаво . Я знаю, що мій стан - реакція на стрес, а не на дієтолога. Я болю від нелюбові та дисгармонії і лікуюся творчістю та молитвою.

Коли мені пишуть в бажанні підтримати "красунечка", "лялечка", "справжня україночка" - то трошки дивуюся. Я - це я. Не більше і не менше. Простіть, не люблю компліменти і маю дзеркало :) Я не бодіпозитивістка. Я не скаржуся, щоб привернути увагу. Не випрошую похвали чи співчуття. Я просто не боюся бути різною. І не залежу від того, хто і як мене оцінює. І більше не переживаю. Хоча іноді журюся.

То про що цей текст?

Про те, що всі ми - так чи інакше - жертви цієї війни. Більшість, слава Богу, жертви непрямі.

Але їхні онкології, імунні збої, інсульти, серцеві напади, ранні клімакси та імпотенції, ментальні розлади, псоріази, гастрити, виразки - НАСЛІДКИ того, що ми, цивільні, живемо в агресивному, небезпечному, непридатному для нормального життя середовищі.

Що ми можемо зробити з цим? Не переживати , а жити на повну силу. Або, принаймні, НЕ РОБИТИ ГІРШИМ життя одне одному.

Кожен справляється, як може, і вирулює, як уміє. Не можете допомогти справою - не лізьте з оцінкою.

Не знаєте причин - не спішіть із висновками.

Не розібралися в ситуації - не грайтеся в суд.

Не обміркували подію - не говоріть і не пишіть про неї.

Не можете зрозуміти - не беріться спростовувати/знецінювати.

Не можете любити - не починайте ненавидіти.

Так буде тільки важче. І худим, і товстим, і нормальним. Кожен має право бути собою, а не догоджати комусь. Кожен має право надавати і отримувати підтримку чи допомогу, а не тавро у цей важкий час. Будьмо людьми, а не присяжними засідателями.

І ще, погляньте знову на ті два фото і повірте: треба пережити і жити далі, а не безконечно переживати.

От і все.

П.С. Інколи після таких дописів мені або починають радити радикальні методи оздоровлення, або радять ні з ким не говорити про своє здоров'я і проблеми.

ОК. Дякую. Не говорю. Просто пишу. І не переживаю. І ви... не переймайтеся.

Алёна Маляренко