На відлюддя

#вірші_денники

Я оніміла. Біль мій, мов струна,

натягнений дощенту був - і луснув.

Не гратиму. Симфонія-війна

лунатиме без мене пишновусто.

Я ошелешена. На ошалілий світ

без співчуття і жаху не дивлюся.

За око - око. Кат на ката - й квит.

І все - ім'ям жертовного Ісуса?

Мене не ваблять хвилі перемог,

під лаврами котрих - тіла і душі.

Мене цікавить: чи пробачить Бог

братання безум? Боляче і скрушно.

Все сказано. Нехай кричать оті

погоничі кривавії народів,

котрі ведуть чи в тупики мети,

чи в камінь перемог свої "Конкродії".

Я ж з кораблів держав та над-ідей

пересідаю в човен одинокий.

Зі світу не подітися ніде -

він затісний, наскільки й заширокий -

але свій курс беру на самоту,

на "не убий", "не засуди", "не скривди".

Не вгору вже - крізь себе я росту

в'юнкими стеблами безгучної молитви.

Любитиму, крізь сльози й біль німий,

юродствами своїми непотрібна.

Пливу в мовчанні й бачу серед хвиль:

народ мій - є. А берега - не видно.

#автороленамаляренко