Зараз буде багато букв.

Коли в мене питають, ЯК Я – я не завжди знаю, що відповісти, щоб зробити це чесно. Можливо, те, що я напишу нижче – стосується суто мене, але зараз – про моє осмислення цієї війни і Себе в ній.

Я акцентую саме на слові Себе, тому що я – там, де я є: не під кулями, не в окопі, не в Бердянську або Краматорську. Я – вдома. І незважаючи на це, в мене над будинком біля моря кожен день летить всяке залізне, нашпиговане вибухівкою гімно, яке реве, як літак, який іде на посадку.

Так от…

Ви хоча б раз питали себе: що я відчув(ла) у перший день, коли все почалося? Я раніше відповідала: страх. А зараз зрозуміла, що ні, не страх. Я відчула неможливість Жити далі. Тобто: почалась Вій-на.

От якби раніше вас запитали: як ти можеш померти? Варіантів було би: від аварії до цирозу. Скажіть чесно, хоч хтось по-справжньому із вас думав років 5 назад, що може загинути під час війни? А бач, як воно буває, що життя щось плюсує.

І це питання «Як жити під час війни» - напочатку просто пульсувало у мене в голові.

Війна – стереотипна. І зрозуміти війну можна лише живучи у ній. Тобто якщо ви думаєте, що знаєте щось (із книг, фільмів, свідчень очевидців, завдяки власній емпатії) – це все повна фігня. Зрозуміти «градус» і логіку подій можна тільки зсередини. Більше того, існує ще 2 цікавих моменти: мій досвід війни став би шоком для тих, хто не переживає цього, але для мене шоком би став досвід когось із Маріуполя або Ізюма. Словом, усе пізнається тільки на власній шкурі. А другий момент – це те, як починає працювати твій мозок і психіка загалом.

Наприклад, у перші дні і машина за вікном, і ракета, і мопед (не дай бог), і бензопила – усі звуки були практично схожими. Потім мозок починає «розсувати» їх, складати по поличкам. Потім – щось новеньке: звук винищувача над дахом в 4.00. Як звучать військові навчання, як свої ракети і як – чужі. Потім приходить усвідомлення – чого варто дійсно боятися, а чого – ні.

І далі вся картинка стає цілісною.

Так от, коли картинка стає цілісною – приходить усвідомлення того, що під час війни Жити Можна і Треба.

У мене не пройшло ніякої переоцінки, чесно кажучи, крім однієї – ЧАС. Я вважаю себе людиною досить змістовною, навіть послідовною – і до війни, і зараз я хочу тих самих речей і досягнень, я не стала ні добрішою, ні жорсткішою. Я залишилась Собою, але подумала про ЧАС.

От буквально: боже, як же його мало. Не в плані, що зараз тобі прилетить у лоб – а в тому сенсі, що скільки попереду взагалі? 30 років? 40? А перевести все це у дні і розташувати у вигляді таблички на малюнку? Просто мізерна кількість днів.

Цей висновок зробила я або війна? Знаєте, кажу вам чесно: війна. Якби не вона, я б не змогла, мабуть, дізнатися про таку шалену мобілізацію своїх ресурсів. А іще – особисто мені захотілося Реального життя.

Просто Жити: працювати у колосальному темпі, сміятися, плакати, робити щось кожної хвилини, добиватися того, чого завжди хотілось, отримувати результат, знайомитися з новими людьми. І все це – без онлайн-ефіру.

До того ж, стрічка моїх соцмереж практично перетворилась у некролог, і це робить мені боляче. А мені і без того болить.

Я не про те, що відійшла на дистанцію від подій. Абсолютно. Я (fuck!) військовий експерт. Можу виступати замість Світана (це самоіронія, якщо що). Тільки нещодавно мого двоюрідного брата поклали в госпіталь з Лиманського напрямку. У нас тут на березі – «ракетна вечірка» з невеликими перервами у кілька днів. А чувак, який мене заспокоює на ніч – це Сергій Братчук зі своїм класичним: «а хто буде не чемний і зніматиме приліт, до того вранці постукає СБУ. Надобраніч, шановне товариство (котики)».

Це не дистанція – це режим максимального енергозбереження. Це дозволяє не боятися і чекати. А максимальне енергозбереження – це твоя особиста максимальна ефективність.

Знаєте, який мій скарб за ці майже півтора роки?

Байдужість до всякої фігні.

Раніше я часто переймалася за всяке: хтось якийсь коментар написав, що я не знаю, як слово писати правильно)), хтось прислав, що в мене зад затовстий або захудий, хтось по фірмі скаржиться на співпрацю, хтось чимось не задоволений. І я Думала про це! Мало того, навіть переживала і інколи жувала соплі.

Зараз – Велика і Жирна Крапка. Це зникло. Цього немає. Немає неважливих проблем. Усе, що можна вирішити – не проблема. Чого не можна вирішити – проблема, але вона не вирішується. Ти живий – круто. Ні – це проблема. Ти працюєш? Круто. Багато роботи – це не проблема, а щастя у цей час. Мало роботи – не проблема, працюй більше і буде щастя. Не хочеш працювати більше – твоя проблема. Боїшся обстрілів – іди в підвал. Не боїшся – спи собі, тільки не скигли і не ний.

Словом, я зрозуміла, що 87% моїх «проблем» раніше – просто «пшик». Їх не стало. Вони розчинилися у війні, наче у кислоті.

В режимі енергозбереження мозок сам продиктував мені людей, з якими я близька зараз: і серед цього короткого списку багато тих, хто був на третьому і навіть тринадцятому плані до війни. Це схоже на павутинки, які потягнулися від мене до них і від них до мене. А дехто із тих, хто був близький – став далеким. Мабуть, це іще один «закон» війни, який активувався з початком всього.

За весь цей час я зробила надзвичайно велику роботу, хоч і не розповідаю про це: мою книгу майже повністю переклали для видання у США, я написала роман і збірку оповідань, майже зібрала нову збірку віршів, написала кілька пісень, підняла з самого дна фірму, яка фактично зупинила роботу у перші місяці війни, познайомилася з чудовими людьми, купила кота крихітку-Чакі, схудла на 10 кг і накачала собі фігуру, виступила перекладачем бізнес-книги з англійської мови, стала наративним дизайнером (директором сюжету) розробки комп’ютерної гри крутою ай-ті компанією, зробила ремонт (бо від тих вибухів пішли тріщини в палець), пофарбувала волосся у жовтий, бо темного і так стало забагато навкруги. Я взяла себе за волосся – і витягнула із болота, яке називається «страждати і боятися». Я працюю по 15-16 годин на добу. Можливо, тілу і не досить добре, але мозок каже мені – все ок, якщо потрібен такий темп саме зараз – бери і роби. А я довіряю і тілу, і розуму.

Знаю людей, які не можуть мобілізувати себе. І вони мають на це повне право. Знаю тих, кому набагато гірше, ніж мені – і вони справляються, можливо навіть краще, ніж я.

Я часто задаю собі питання: якби цього не сталося, чи змінилось би моє ставлення до часу? І, відверто кажучи, знаходжу одну відповідь: цього не могло не статися. Я – тут, а значить так треба. Тим більше, я – жінка і це мій вибір. А значить 200%, що скиглити, нити і жалітися не можна і навіть аморально.

Ось такі слова вилились як підсумок всього цього часу.

Цінувати час. Не робити паузу. І не робити із себе жертву. Бо Одеська область, хоч і потерпає від агресії, але то не Буча і не Маріуполь.

Я не знаю, для чого все це написала. Хотілося вже давно, але не могла нормально сформулювати думку. А вона – у необхідності Жити, якщо це можливо і доступно.

Я вірю: ті, хто протримаються під час війни, отримають «імунітет» на усю хєрню, яка може статися у житті. Бо часу – і так небагато.

Моя ідеальна формула: Не вимагати уваги – Не скиглити – Працювати – Допомагати у міру можливостей.

І сміятися)). Без почуття гумору зараз ніяк. Кажуть, що той, хто сміється, живе довше.

Я тестую цю версію.

Алёна Васильченко