БОЛЬ.Стихи и проза о войне.
Назад
***
Наснилось, ніби вулицею йду,
зимове місто — білий какаду:
кричить, говорить, крилами тріпоче,
піристий сніг у сяйві ліхтарів
і мерехтить, і падає у рів,
і поглинає рів його охоче.
Бо рів — насправді прірва, у якій —
скалічений собака, і пухкий
малюк, солдат без ніг, дідусь-триніжка,
і зовсім сива жінка молода
в холодній сукні темній, мов біда,
і лялька, як дівча: тендітна й ніжна.
Бо поряд — свято затишних вітрин,
вогнів намисто, перехожих плин,
повільний рух автівок, і крамниці
квіткові попри холод, ніч близьку
пістрявіють, у кожному кутку —
стрункі троянди та червонолиці.
Гадала після сну: чи я — той сніг,
чи воїн, що себе лиш не зберіг,
чи лялька у безодні (чорні очі!),
чи, може, квітка посеред вогнів,
яку ніхто зламати не посмів,
коли життя і смерть були
пліч-о-пліч.
Инна Куценко