БОЛЬ.Стихи и проза о войне.
#февралики Всім привіт! Мене звати ( з дитинства) Оля.
Я живу у Харкові, де тополі
Переламані вибухами промерзли...
Де нема вже місця - ховать померлих.
Ми вже звикли жити під вий тривоги -
Не зважаєм, навіть діти - нітрохи.
Мене звати Ольга, і мене мати
Навчала російських пісень співати.
Тож і рідна мова моя - російська,
Та якби пустили мене до війська,
Я б тим оркам, що руйнують усі основи,
Очі голіруч повидпяпала б і без мови...
Нас давно списали з усіх рахунків,
Та пісні співаємо ми веселі,
та збираємо гроші для облаштунків -
нашим воїнам, що там стоять, як скелі,
у лютневі злі хуртовинні ночі, бережуть від орків усю країну...
Мене звати Оля. Я дуже хочу,
щоб вони відстояли Україну!
Величезний жовто-блакитний прапор
майорить над Харковом, не згасає...
А маленький хлопчик чекає папу,
що давно мандрує вже небесами...
Я дітей навчаю писати вірші
про майбутнє світле та Перемогу!
Не розводить шмарклі, бо то найгірше,
не чекати - бігти на допомогу.
А якщо і впустять атланти небо -
в центрі міста нашого, на готелі, -
все ж життя продовжиться! Сліз не треба!
Хтось підставить спину, свічку в костелі,
хтось пісні напише нові - на згадку,
хтось збудує поряд нові будинки...
Мене звати ОЛЯ І Я В ПОРЯДКУ! Я ЖИВУ ЩОДНЯ Й КОЖНУ ХВИЛИНКУ!
Ольга Подлесная