Я не памʼятаю в Києві ночей страшніше за цю.

Костянтин і Влада Ліберови (LIBKOS)

З початком тривоги я виїхав до однієї зі станцій метро. І став свідком картини, яку в останній раз бачив в 2022го році: сотні людей ховаються на станції від ракет та шахедів. Діти, тварини, сплять просто на землі. Війна, яка стала буденністю.

Десь о першій я вже їхав на адресу першого прильоту. І не доїхав, бо потрапив до району, по якому якраз один за одним летіли шахеди та балістика. Буквально один за одним. Навкруги - звичайні житлові багатоквартирні будинки. Вбігаю до одного з них та бачу переляканих людей в коридорі. Їх домівки просто в епіцентрі удару. Навіть до найближчого підвалу не добігти. Так ми і сиділи з годину всі разом. Просто в коридорі першого поверху, здригаючись від кожного удару.

Коли трохи затихло, назовні на мене чекало пекло. Справжнє пекло. Наче все місто стало червоно-чорним. Київ у вогні та в диму. Важко дихати: в повітрі страшенний запах гарі.

Атака при цьому не припинялась: менше шахедів, більше балістики. Всюди звуки сирен: просто під час атаки всі служби ДСНС працюють та гасять пожежі, при тому що ризик повторних ударів величезний, і таких випадків вже було безліч.

Світанок - це коли сходить сонце та небо світлішає. Але не сьогодні. Небо чорне від диму - страшніше за найтемнішу ніч. Лише одну ніч в моєму місті. Я пишу цей текст англійською в надії на нашу велику закордонну аудиторію: нас вбивають. Війна триває, не стало ні легше, ні краще. Стало набагато гірше. І нам всім просто немає куди йти. Україна - наш дім і ми не хочемо собі іншого.