не мешай придурку мриять 🤣

Хотя лучше б он почитал исповедь мразотного ублюдка, дружка гнидда. Тот шикарно описал свои боевые будни - просто один в один с письмами какого-нить фрица из Сталинграда 😎

Вісім, чи дев'ять хатинок і ангар для комбайна на березі невеличкого озерця посеред лісу, який розділяє засіяні хлібом поля. І це є село з кумедною для нього назвою Довгеньке.

Якщо уявити собі, що там, де стирчать ребра залізних стовпів, замість колишнього ангара і на місці руїн стоять цілі хати, то цей краєвид починає навіювати мрію та бажання, завести собі такий же будиночок посеред лісу на березі озера серед полів і прожити в тиші залишок життя.

Але зараз стояти і мріяти тут неможна – ліс навкруги методично проріджують прильоти різнокаліберної смерті. Навіть з під гладкої поверхні озера стирчать хвости не розірваних "ураганів".

Біля скелету ангара зім'яті, покручені купи металу, в яких тільки вгадуються колишні трактори, комбайн і спалена БРМка.

По інший бік озера лежить на боку спалений УРАЛ, який служить орієнтиром тому, що тут те саме місце висадки – кінцевий пункт, далі тільки пішки зі всім вантажем.

Постачання продуктів тут нема: на сніданок – "Гради", на обід – мінометний й танкові обстріли, на вечерю – фосфорні бомби.

Іду на позицію вгору. Сто метрів. Двісті. Двісті п'ятдесят...

Дорога по боках засипана усілякими покинутими кимось речами. На спині баул, який сам загрузив на "Резерві" і в машину його підіймали вдвох. Водій автівки іде далеко попереду з двома паками води.

Під ногами лежить ціла РГДшка й поруч моток ліски. Присідаю, підіймаю гранату. Тепер важливо піднятися й не впасти, бо вантаж вже ламає спину.

Дійшов.

На РОПі багато людей. Мої прийшли й запихують в рюкзаки пляшки з водою.

– Хлопці! Допоможіть зняти баул. Я вам каву розчинну приніс. І цукор.

– Яку каву, Граф! У нас кип'ятити воду нема чим. Краще б ти води більше приніс.

– Так я і води приніс, газованої. В автівці, там, біля озера. Зараз збігаю.

На шляху до автівки забираю моток ліски – знадобиться.

Чую виходи. Присідаю. Над головою щось прилітає й вибухає в лісі десь біля руїн. Ще виходи. Шелест снарядів. Вибухи.

Хапаю два пака води, тащу вгору.

Хлопці вже висипали з баула все на землю і розбирають по своїх рюкзаках. Імпортні консерви, снікерси, галети, вологі серветки, суху ковбасу й багато ще чого. Воду забирають в мішки.і уходять на свої позиції, до яких ще кілометр по лісу.

Вертаємось на Резерв. Падаю відпочити в свою земляну нору. Через годину мене будять і кажуть збиратися – з позицій вивезли багато трьохсотих, і тепер не вистачає людей.

П'ятеро сідають в кузов мого Fiat Doblo. Довантажую ще мішків з харчами, тентами, пластиковою плівкою – все це прислали з Києва і Дніпра моя дружина і друзі волонтери. На все це люди, знайомі і не знайомі, скидали свої кровні.

Знову дорога. Перевернуті автівки на узбічах, повалені дерева на шляху – ландшафт лісу міняється кожну годину. Зупиняємось, розтаскуємо зрубані снарядами стволи, їдемо далі. За сто метрів до місця на шляху величезна гілка дуба. Я пробую її відтягнути. Гілка гнеться, але не рухається. Кажу водію, тарань. Той довго вагається, але заводить автівку і їде. Гілка ламається під колесами, загинає, але не псує бокове дзеркало, обіймає і оминає кузов. Доїхали. Надягаю свій похідний рюкзак. Беру мішок, пру вгору. Хлопці поряд несуть паки з водою. На РОПі чекає Француз: "Хлопці, речі залишаємо тут. Ідемо на чергування. Спати не будемо. А завтра нас поміняють."

Кидаю рюкзак зі спальником, за ремені розгрузки пхаю дві пляшки енергетику і пляшку води. За спиною німецький гранатомет (важкий, але крутезна річ, легка в використанні), на пузі мій АК, йдемо по стежці між лісом і полем. Трава в полі висока, ландшафт місцевості з пагорбами, прикриває від прямого бачення ворога.

Йдемо довго. Навкруги валяється багато цікавих речей (расійська уніформа, каски, квадрокоптер, заряджені кулеметні ленти)... Нічого неможна торкатися. Ця висота як три дні відбита у орків.

Заходимо на позицію. Серед рідких дерев з пошматаними гілками, наче їх як зубочистки погризли якісь величезні щелепи, бійці копають. Копають всюди. Глибина окопів не велика, на один-два штика, бо копати не дають постійні обстріли. На позиції є бліндажі, але в них ніхто не спускається, бо в бліндажах, біля входів в бліндажі і навкруги лежать трупи орків. Лежать вже три дні. Їх нема коли відтягнути, бо весь час, коли не прилітає, треба копати. Три дні в спеку. Десь подалі лежать наші загиблі хлопці. В час між обстрілами до них пробують підійти сапери, бо там щедро засіяно "пелюстками".

Я переступаю через мертві тіла, над якими відразу підіймаються хмари злітаючих зелених мух, від яких треба відмахуватись, бо вони лізуть в очі і в рота. Дивно, але я не відчуваю того нестерпного сморіду. Справа в тому, що вже років шість, як я перестав відчувати багато запахів після контузії. Знаходжу собі ямку на один штик і влаштовую собі місце спостереження. Темніє. І тут прямо по нам починає працювати танк. Працює довго з короткими перервами. Мене засипає землею. Починаю відчувати трупний сморід. Це один вибух поворухнув труп орка, що позаду в трьох метрах від мене. Снаряди виють. Значить не влучать, а ляжуть десь поряд, можна не переживати...

Розплющив очі – темрява. Десь, дуже-дуже далеко, як із закритої бочки, чую голоси бійців: "Граф! Граф!"

Розкриваю рота і ору в темряву: "Я живий!"

Прибігають хлопці і витаскують мене з моєї ямки.

Далі був тяжкий шлях по лісу до пункту, куди змогли доїхати медики і ціла ніч забуття під крапельницями в районі штабу бата.

Вранці таки привезли наших двохсотих – вдалося витягти з замінованої ділянки. Дівчини медики блювали. Я пропонував допомогти перегрузити, але мене відсторонили, сказали, що слабий ще. До першої лікарні їхав на автівці "200" і всі речі пропиталися трупним сморідом. Я навіть назву придумав: "Аромат номер двісті", це вам не якась там Шанель номер п'ять.

Три лікарні по етапу евакуації і тепер шпиталь.

Всі лікарні заповнені моїми хлопцями. Хто не поранений, той контужений. Багатьох відразу відправляють назад на позиції. Справа в тому, що не кожен контужений виходить відразу після її (контузії) отримання. Наприклад, наш взводний медик Шайтан. Він там отримав їх декілька і не виходив, пояснюючи тим, що багато роботи кожну годину. Вивезли тільки тоді, коли він перестав розмовляти з людьми. Час, коли він повзав рачки і блював, минув. Лікар у Барвінково подивився на нього і сказав, що він здоровий. Дали п'ять днів на відпочинок і знов на позиції. На позиції, де через п'ять днів Шайтан не побачить знайомих облич. Ось так швидко там закінчуються люди і місця заповнюються новим складом.

Сьогодні День Незалежності. Рік тому я в цей день ходив по Хрещатику з побратимами. Багато кого вже ніколи не побачу.

Мій круг, круг людей, з ким я мав не тільки спільне для розмови, але і для мовчання, катастрофічно зменшується.

Це ціна Незалежності.

Сьогодні групу з мого відділення шпиталю возили на обстеження в обласну лікарню. Коли повернулися, нас зустрічав наряд ВСП. Хтось з лікарні подзвонив і повідомив, що привезли групу бухих, чи наркоманів у військовій формі. Прийшлося пояснювати майору ВСП, що ми не бухі, а єбануті. Тобто нас єбануло, в'єбало, переїбало... Короче, можемо здати аналізи.

Це в наше свято.

І це свято для багатьох, хто сьогодні п'є каву в мирних містах, залишиться святом з патріотичними гаслами, вишиванками і добрим настроєм.

Нехай так і буде.

Хай так буде.

Бо, для всіх хлопців, хто вижеве в Довгенькому, це свято буде пов'язане зовсім з іншим. Бо ми ніколи вже звідти не вийдемо. Ми назавжди залишились там, як нікуди не вийшли і не вийдуть бійці з ДАПу, Іловайську, Дебальцеве, з Азовсталі і багатьох інших своїх пекл.

Просто пам'ятайте про це і спробуйте скласти ціну нашої Незалежності.

Вибачаюся за багато букв.

Зі Святом всіх вас.