Тіні крадуться всюди, немов примари.

Думаю стільки, наче живу за двох.

Часом здається, ніби мене немає:

Хочу Різдва, і воскреснути на Різдво.

Тіні блукають тихим моїм будинком.

Тіні без імені, роду і племені.

Часом я бачу іншу, дорослу жінку,

В дзеркалі, що належить лише мені.

Схожа на мене. Щось в тишині шепоче.

Спершу сміється, потім – стоїть німа.

Тільки у неї злі і тривожні очі.

Втомлені, люті. В мене таких нема.

Ніч виробляє форте на клавесині.

Ми наче сестри: зростом і у плечах…

Тільки у неї погляд сталево-синій,

Наче дрімає в ньому бліда печаль.

Блимає світло, брудно і неохоче.

В грудях – повітря сперте і лютий біль.

Звідки у неї блідо-сталеві очі?

Ні, я не хочу очі такі собі…

Тіні крадуться всюди, немов примари.

Ми проживаємо осінь із нею вдвох.

Часом здається, ніби мене немає:

Хочу Різдва і воскреснути на Різдво.

Часом здається, ніби загнали прута

Десь під ребром, і у скроні, і у хребет.

Часом здається, наче в мені – отрута.

Я отруїла дзеркало. І себе.

Все, як у мене: шкіра, долоні, брови.

Ми – як епоха: з миру і до війни.

Часом ми ладні гризтися аж до крові,

Щоб зрозуміти, хто із нас – головний.

Альона Васильченко