БОЛЬ.Стихи и проза о войне.
Тіні крадуться всюди, немов примари.
Думаю стільки, наче живу за двох.
Часом здається, ніби мене немає:
Хочу Різдва, і воскреснути на Різдво.
Тіні блукають тихим моїм будинком.
Тіні без імені, роду і племені.
Часом я бачу іншу, дорослу жінку,
В дзеркалі, що належить лише мені.
Схожа на мене. Щось в тишині шепоче.
Спершу сміється, потім – стоїть німа.
Тільки у неї злі і тривожні очі.
Втомлені, люті. В мене таких нема.
Ніч виробляє форте на клавесині.
Ми наче сестри: зростом і у плечах…
Тільки у неї погляд сталево-синій,
Наче дрімає в ньому бліда печаль.
Блимає світло, брудно і неохоче.
В грудях – повітря сперте і лютий біль.
Звідки у неї блідо-сталеві очі?
Ні, я не хочу очі такі собі…
Тіні крадуться всюди, немов примари.
Ми проживаємо осінь із нею вдвох.
Часом здається, ніби мене немає:
Хочу Різдва і воскреснути на Різдво.
Часом здається, ніби загнали прута
Десь під ребром, і у скроні, і у хребет.
Часом здається, наче в мені – отрута.
Я отруїла дзеркало. І себе.
Все, як у мене: шкіра, долоні, брови.
Ми – як епоха: з миру і до війни.
Часом ми ладні гризтися аж до крові,
Щоб зрозуміти, хто із нас – головний.
Альона Васильченко